Навіть як пішохід він задавав пристойний темп. Замість того, щоб прямувати до головного входу до скотного двору та скотобійні, Рамбов пройшов повз сторожки, що була ліворуч, і пішов далі Ельденерштрасе вздовж нескінченної цегляної стіни. Шарлі залишилася на іншому боці вулиці. Хлопець йшов вздовж стіни, поки в якийсь момент не зупинився, так раптово, що Шарлі ледве встигла застрибнути у під’їзд, що був поруч. Коли вона вийшла й обережно визирнула з під’їзду, хлопця зі шкіряною сумкою вже не було. Шарлі уважно перевірила, чи не стоїть Рамбов десь поблизу, потім залишила свою схованку і перетнула вулицю.
Вона непомітно оглядала кладку на стіні, аж поки не помітила темну пляму: десь посередині була відколота цеглина, яка стала б ідеальним допоміжним засобом під час перелазу. Шарлі озирнулася, і лише коли вона переконалася, що ніхто не дивиться в її бік, підтягнулася й залізла на стіну, а потім одразу опустилася з її іншого боку, щоб не сидіти на стіні довше, ніж потрібно, адже це могло привернути зайву увагу. Вона стояла в провулку між двома цегляними будівлями. Запах тут був не дуже приємний, суміш крові, гною та інших речей, про які вона не хотіла знати.
Рамбова ніде не було видно. Шарлі добігла до кінця алеї й визирнула за ріг. Нікого. Ані душі. Хлопець зі шкіряною сумкою зник.
Якби Персик був сам, вона б встигла втекти, можливо, навіть якби з’явилися лише він та Кралле. Вона могла б пересилити двох, але їх було п’ятеро. Кралле, цей боягуз, пропустив своїх хлопців першими, одного з них вона вдарила залізною частиною шкребка, майже так само сильно, як і Персика, але потім Тео, найсильніший із них, вдарив її. Алекс опинилася на підлозі, міцно стискаючи свою зброю, але Тео та інші миттєво накинулися на неї. Тео став колінами на її плечі, а двоє інших викрутили з її рук шкребок. А потім сильно притиснули її ноги, що сильно брикалися, до підлоги, поки вона не відчула себе паралізованою, абсолютно беззахисною.
Все, що вона могла зробити, це плюнути в них, і вона це зробила. Дурна ідея. Тео вдарив її так сильно, що вона відчула, як її губи почали кровоточити й набрякати.
«Якого біса, Вікі, — подумала вона, куштуючи свою кров, — ти мала переконатися, що ніхто не стежить за тобою! Що ти накоїла, дівчино?»
Над нею з’явилося усміхнене обличчя Кралле. Він був схожий на білого мисливця на велику дичину, який споглядає свою здобич, яку загнали для нього в кут працьовиті тубільці.
— Відпустіть мене, боягузливі пацюки! — сказала Алекс, знову намагаючись вирватися. Марно. Ці троє міцно тримали її своєю хваткою.
— Хлопаки, у нас тут справжня дика кобила, — сказав Кралле. — Я б сказав, що її потрібно терміново зламати.
Алекс перестала боротися і перейшла до розмови.
— Хай тобі грець, чого ти від мене хочеш?
Кралле вихопив ніж.
— Ти знаєш, де ми, моя маленька конячко, — сказав він. — На скотобійні. Так що зараз буде різня.
З останнім словом він клацнув лезом, і троє хлопців зайшлися глухим злорадним сміхом. Алекс завжди вважала, що тоді її ніж завоював повагу Кралле. Можливо, саме тому йому довелося взяти з собою ще чотирьох своїх хлопців. І тепер він прагнув помститися. Вона не вірила, що він справді її вб’є, він хотів її налякати. І, прокляття, йому це вдалося. Він міг багато зробити ножем, не вбиваючи її. Багато поганих речей. Алекс намагалася вгамувати свій страх гнівом, який зростав в ній, гнівом на всю цю банду, яка робила життя для неї та Бенні нещасним відтоді, як вони знайшли для себе притулок на старій фабриці з виробництва осей.
— Але перед тим, як ми підемо на бійню, — сказав Кралле, поклавши ножа назад у кишеню, — нашу маленьку конячку треба осідлати.
Його хлопці знову засміялися. За винятком Персика, який щойно прийшов до тями й стогнав, стискаючи свою скривавлену щелепу.
— По-перше, я збираюся трахнути тебе, — продовжив Кралле і почав возитися зі своїми штанями. — А потім це зроблять хлопці. І як часто ми це будемо робити, залежить від нас, — він засміявся. — О так, і ще одне, це буде для тебе новим: цього разу грошей за це ніхто не дасть.
Алекс знову намагалася звільнитися, хоча знала, що це було марно. Троє хлопців тримали її залізною хваткою. Тео, цей мудак, якого вона насправді вважала найрозумнішим з цієї зграї дебілів, ще раз дав їй ляпаса, а потім нарешті відпустив її руки, які вже заціпеніли й ледве рухалися.