— Я маю на увазі дещо інше. Ти бачила, як Бенні розбився на смерть. І ти бачила, як його зіштовхнув поліцейський.
Алекс подивилася на неї широко розплющеними очима. Зі здивуванням. І одночасним полегшенням.
Коли вони приїхали в Моабіт, Шарлі заплатила водієві таксі. Їм довелося розбудити Вікі й покласти її спати нагорі в квартирі.
Алекс їй усе розповіла, хоча Шарлі вже знала більшу частину історії, вони з Ланге давно зрозуміли багато всього. Але не те, що Алекс сказала про момент падіння Бенні.
— Там був один чоловік.
— Який чоловік?
— Той, хто викликав «швидку допомогу». Він бачив усе.
Алекс не змогла точно описати цього чоловіка, окрім того, що він носив окуляри в дротяній оправі та був трохи схожий на того американця у солом’яному капелюсі, якого завжди можна побачити у кіно, тільки він носив не солом’яний капелюх, а котелок. «Гарольд Ллойд», — сказав Андреас Ланге, коли Шарлі раніше розповіла йому про це по телефону. І попросив Алекс дати поліцейському художнику опис цього свідка.
Шарлі поглянула на Алекс, яка тримала свою чашку чаю так, наче це було єдине, за що вона могла втриматися.
— Поліцейський, з яким я щойно розмовляла, — почала вона, — хоче відправити цього сержанта Кушке до в’язниці.
— Йому місце на ешафоті, а не в тюрмі!
Шарлі завжди дивувалася тому, скільки було прихильників смертної кари серед дрібних злочинців.
— По-перше, він повинен постати перед судом, який його засудить.
— Вони його все одно виправдають! Одна ворона не виклює око іншій.
— Якщо у нас буде достатньо доказів та свідчень, цього чоловіка засудять, я тобі це обіцяю. Ось так добре працює наша судова система. Крім того, суддя — не поліцейський, між судовою та виконавчою владою існує велика різниця, це різні речі.
— Між чим і чим?
— Це називається розподілом влади. Але що я насправді хочу тобі сказати: ти нам потрібна, щоб цей Кушке отримав справедливе покарання. Ти все бачила і можеш все підтвердити.
— Кому нам?
— Мені та помічнику інспектора Ланге.
— Я думала, що між судом та поліцією є різниця. Хіба ви щойно не пояснили мені це?
Господи, а ця дівчина була міцним горішком!
— Існує. Але я хочу, щоб цього Кушке засудили, і цього також хоче пан Ланге. І я думаю, що наші інтереси тут збігаються, чи не так?
— Я не хочу бачити, як його судять, я хочу побачити, як він стогне, скиглить і боїться за своє життя, ось чого я хочу!
— Ти говориш про самосуд.
— Мені байдуже, як ви це називаєте. Я називаю це помстою і хочу саме її. Крім того, я в боргу перед Бенні.
— Будь ласка, не роби нічого необдуманого, — сказала Шарлі.
— Ви не повірите, як добре я вже все обдумала!
— Це ви з Вікі написали ті гасла на його домі та поліцейському відділку, чи не так?
— А якщо й так!
— Якщо з Кушке щось трапиться, підозра швидко впаде на вас, і якщо не на Вікі, то принаймні на тебе. Не ламай своє життя через нього!
Алекс мовчала. Вона думала.
— Ти вже порізала йому обличчя, тобі мало помсти? Решту нехай зробить поліція. І суд.
— Я не піду до поліцаїв. Вони мене посадять за ґрати і все. А мої свідчення? Як ви думаєте, хіба якийсь суддя серйозно сприймає те, що така, як я, скаже у суді? Чи буду я свідком, чи обвинуваченою, в цьому нема жодного сенсу. Вони мені все одно не повірять.
Шарлі нічого не відповіла. Алекс натрапила на хворе місце. Дівчина насправді була не найбільш надійним свідком, навіть якщо її одягнути перед судом у гарну сукню. Підозрювана (а незабаром, можливо, вже й засуджена) грабіжниця навряд чи стане найгострішою зброєю у судовому процесі щодо вбивства, скоєного поліцейським.
— Можливо, ти маєш рацію, — нарешті сказала Шарлі. — Але вони можуть серйозно сприйняти те, що скаже той чоловік в окулярах з дротяною оправою.
— Якби він хотів щось повідомити про це, він би вже давно це зробив, хіба ні?
Шарлі знизала плечима.
— Можливо, у нього були свої причини, хто знає? Але якщо ми розмістимо у газетах повідомлення разом з його фотороботом, тоді, можливо, він більше не буде ховатися.
— Тоді зробіть це для мене. Але я вам для цього не потрібна.
— Ще потрібна. Ти потрібна нам, щоб описати цього чоловіка. Художнику. Для цього тобі не потрібно йти в поліцію. Вулицею нижче є кафе, ми там й зустрінемося. — Шарлі поглянула на свій наручний годинник. — Рівно за дванадцять хвилин.
Алекс напружилася.
— Не хвилюйся. Це не поліцейський, це звичайний художник.
Рат не випив шампанське, він поставив його в шафу, а натомість дістав звідти пляшку коньяку. Кірі лежала біля його ніг на килимі у вітальні й спала, сонце вже давно сіло. Рат бачив своє відображення у віконному склі. Ось він сидить собі, щойно з душу та в новому костюмі, весь убраний для недільного походу в церкву, з келихом коньяку та попільничкою перед собою. Палить, п’є і слухає музику. І йому спало на думку, що він рідко коли був так гарно вдягнений.