Похоронна процесія постійно зупинялася, Ейбу не подобався цей єврейський звичай, що слугував символом того, як важко скорботним було дійти до могили. Він ненавидів усе, що затягувало горе. Він був прихильником швидких прощань.
Тож минула ціла вічність, перш ніж похоронна процесія дійшла до могили, виритої для Якоба Ґольдштайна. Ейб відмітив про себе, що це місце сподобалося б його дідові: воно було трохи осторонь, подалі від головної алеї, у тіні стіни. Поминальна промова була дуже короткою, дідусеві теж це сподобалося б, потім кантор заспівав псалом, і труну повільно опустили під землю. Першою до могили підійшла родина, кожен з родичів кинув на труну по три жмені землі. Ейб впізнав людей, яких бачив у палаті хворого, своїх тітоньок та їхні родини. У них усіх на знак скорботи були надірвані комірці, не лише у родини «чорних капелюхів». Ейб теж завжди ненавидів цей звичай. Він відмовився робити це для своєї матері та й для свого батька, чий похорон він радше зірвав, аніж прийшов туди, щоб вшанувати його пам’ять. Десь дюжина чоловіків підійшли до незакопаної могили, включно з його двоюрідним братом в чорному капелюсі. Ейб знав, що буде далі, і приготувався до цього. Поки чоловіки все ще гуртувалися навколо могили, він зійшов зі стежки і опинився за одним із великих сімейних надгробків у тіні дерев. Йому не потрібні були глядачі для того, що він збирався зробити; він не хотів мати жодних глядачів і, що було ще головніше, жодних слухачів. Він став так, щоб добре бачити чоловіків біля могили свого діда, і коли вони почали свою молитву, стародавню молитву, яка тисячоліттями передавалася з вуст у вуста, він тихо промовляв її разом з ними. Івритські та арамейські слова лилися з його вуст так плавно, без жодної запинки, наче він тільки вчора вивчив їх напам’ять, хоча це сталося майже двадцять років тому. Ейб промовляв ці слова доволі тихо, щоб ніхто не помітив, але достатньо голосно, щоб Бог, якщо він існував, їх почув. І його дід, якщо його душа тепер перебуває на шляху з одного світу в інший. Тож він стояв там і навіть не почувався в той момент дурником, застигши за єврейським надгробком і бурмотячи кадіш, наче якийсь сором’язливий «чорний капелюх». Він виконав останнє бажання старого. Обидва.
Поки родина померлого стояла біля могили, і всі присутні висловлювали їй свої співчуття, Ейб спостерігав за двома чоловіками, які, здавалося, не вписувалися в цю картину. Люди у траурі могли побачити в них гоїв і тому кинули на них зацікавлені погляди, проте Ейб одразу впізнав у них поліцаїв. Вони не прислали комісара Рата чи ще когось, кого він вже знав. Мабуть, щоб він одразу їх не помітив. Але все сталося навпаки: це вони його ще не впізнали, бо ніколи його не бачили. Чорний траурний одяг, який придбав Ейб, зробив його майже непомітним у цьому натовпі. І оскільки більшість людей на похороні схиляли голови, вони також не змогли роздивитися його обличчя з-під крисів своїх капелюхів. Поки що ці двоє не виглядали особливо уважними, але тепер, коли похорон наближався до свого кінця, вони, здавалося, прокинулися; вони почали рухатися попереду траурної процесії. Ейбу потрібно бути обережним, щоб не привернути їхньої уваги.
Траурна процесія почала повертатися. Він знову тримався якомога далі від родини, цього разу йшов позаду. Тож вони повільно підійшли до вхідної будівлі, великого комплексу зі ще одним похоронним залом та іншими господарськими спорудами. І тоді він знову побачив двох слідчих, які вишикувалися біля колонади, що вела з цвинтаря, і ретельно оглядали кожного, хто виходив з території.
Ейб відійшов, щоб виграти час, подалі в натовп людей у траурі, які прикривали його, наче ходячий щит. Він не міг вийти звідси, не зараз. Навіть якщо ці поліцаї ніколи його не бачили, вони його одразу впізнають, щойно він опиниться перед ними. Через той проклятий портрет!
Спочатку Ейб стояв у черзі перед умивальниками, де учасники траурної процесії мили руки перед тим, як залишити кладовище. І поки він чекав своєї черги, не відводячи очей від виходу з двома сторожовими псами, він придумав, як непомітно вислизнути з натовпу, не привертаючи увагу.
Ґольдштайн був не єдиною людиною у траурі, яка вирушила до туалетів після довгого похорону, але він все-таки знайшов там вільну кабінку. Він зачинив засув, сів на сидіння унітаза і став чекати. Він знав, що йому буде потрібно багато терпіння, але воно у нього було. Спочатку там стояв неабиякий галас, але поступово шум слабшав, доки нарешті єдиним звуком у приміщенні не стало капання води з крана, яке відбивалося від кахельних стін.