Рат знайшов фотографію, що стояла на столі. На ній була зображена красива молода дівчина, якій було чотирнадцять чи п’ятнадцять років. У неї була чарівна усмішка.
— Хто це? — запитав він.
— Моя сестра.
Рат подивився на кандидата в інспектори.
— Та, що привела тебе працювати у поліцію?
Торнов кивнув.
— Та, заради кого я став поліцейським.
— Гарна дівчина, — сказав Рат. — Така юна.
— Це давня фотографія.
— Ти досі не розказав мені, що сталося. Я маю на увазі, чому ти став поліцейським через неї.
Торнов зробив ковток пива і мовчав. Так само, як кілька днів тому, коли Рат уперше підняв цю тему. Але цього разу він наполіг.
— Ти не хочеш поговорити про це? — запитав він.
— Це довга історія, — сказав Торнов, — але я не впевнений, що ти хочеш її почути.
— Звичайно хочу. Розповідай.
Торнов криво усміхнувся.
— Насправді я не впевнений, що хочу її згадувати.
— Тобі вирішувати.
— Добре, — Торнов рішуче прокашлявся. — Відтоді минуло понад сім років. Хай йому грець, Луїза була найкрасивішою дівчиною у світі.
— Була?
— Вона не померла, — сказав Торнов, дивлячись на Рата, і в цьому погляді був такий біль, якого він раніше не бачив у цьому зазвичай доброму та сердечному чоловікові. — Але, можливо, було б краще, якби вона таки померла.
Рат був шокований цими різкими словами, але не став розпитувати, а дозволив Торнову розповісти все самому.
— Насправді це доволі коротка історія, — продовжив кандидат в інспектори. — Ми жили разом з нашими батьками у Тельтові. Це маленьке містечко на південний захід від Берліна, шматочок ідеального світу, як ми завжди думали. І в цьому ідеальному світі моя маленька сестричка, їй тоді було всього п’ятнадцять, одного дня побачила, як двоє чоловіків проникли на склад через вікно. Вона викликала поліцію, але коли вони приїхали, то знайшли лише розбите вікно, всередині нікого не було. Однак трохи пізніше двох чоловіків, які підходили під опис, затримали. Луїза бачила двох негідників дуже близько і одразу впізнала їх, коли їй показали їх у поліцейському відділку.
Торнов зробив паузу. Ніби йому доводилося зібратися із силами для тієї частини своєї історії, яка йшла слідом.
— Потім був суд, — нарешті сказав він. — Там була вся родина, навіть батько відпросився з роботи, щоб бути там. Ми пишалися Луїзою. Вона проявила хоробрість, ці двоє — а вони були справжніми мерзотниками — зовсім її не злякали. Вона дала свідчення в суді. А потім прийшов адвокат. Адвокат із Берліна, дорогий, якого не всі можуть собі дозволити. Але ті двоє грабіжників були членами клубу перснів, який заплатив за його послуги. Цей адвокат дуже ласкаво розмовляв з Луїзою і попросив її прочитати листа, який він їй передав. Вона не змогла цього зробити, їй потрібні були окуляри для читання. Окуляри, які вона носила якомога рідше, як і всі дівчата. Зрештою адвокату вдалося перекрутити все так, щоб моя сестра стала схожою на частково сліпу людину, чиїм свідченням навряд чи можна довіряти. Він також дізнався пару старих історій і перекрутив їх таким чином, що Луїза зрештою виглядала настирливою дівчиною, яка завжди керувалася жагою визнання. Навіть той факт, що вона була в школі представницею свого класу, покидьок обернув їй на шкоду. А ми, мої батьки, я та мій брат, ми сиділи там і мусили мовчки спостерігати, як хоробра дівчина, яка вирішила виконати свій обов’язок перед суспільством, раптом перетворилася на підсліпувату й пихату нахабу, яка не цуралася того, щоб відправити до в’язниці двох невинних людей. І врешті-решт він представив судді незаперечне алібі обох своїх клієнтів, після чого цих двох чоловіків, хоча у них вже були судимості, повністю виправдали.
— На жаль, подібні речі зараз трапляються дедалі частіше. Справедливість стає питанням грошей. Кожен, хто може дозволити собі хорошого адвоката, зривається з гачка.
— Ми сиділи там і не могли в це повірити, — продовжив Торнов. — Моя сестра трималася хоробро, але я бачив, що вона була на межі істерики. Не дивно, адже адвокат публічно принизив її не лише перед родиною, а й перед половиною міста. У той день багато людей з Тельтова здійснили паломництво до окружного суду, і кожен з них став свідком її приниження.
Рат кивнув.
— Я розумію.
— Ні, — сказав Торнов так розлючено, що Рат здивувався, — ти не розумієш. Історія ще не закінчена! — Його голос став менш різким, коли він продовжив. — Після суду життя тривало, але не все було так, як раніше. Ми втратили довіру до цієї держави та до судової системи. А потім... Одного дня Луїза прийшла зі школи і сказала, що бачила одного з тих чоловіків по дорозі до школи. Ніхто їй не повірив, ніхто в місті, ніхто в школі, для них вона тепер була частково сліпою вискочкою. Ми були єдиними, хто сприймав її слова серйозно, але наші заяви в школі та в поліції теж не дали результату. А потім... — Йому довелося ковтнути, перш ніж він міг продовжити. — А потім одного разу в обідню пору перед довгими канікулами, коли стояв дуже жаркий день, я це добре пам’ятаю, тоді вона просто не прийшла додому. Ми шукали її всюди, але знайшов її лише один подорожній. Вона лежала біля узбіччя дороги, побита до напівсмерті, все тіло у крові, а її одяг був розірваний. Відтоді вона не вимовила жодного слова, але ми точно знали, хто це зробив. Двоє чоловіків, які зруйнували життя моєї сестри.