Рат відчув клубок у горлі.
— Як твоя сестра почувається сьогодні? — запитав він.
Торнов відповів, не дивлячись на Рата:
— Вона за сім років не сказала жодного слова, жодного разу не вийшла з дому... Як вона почувається? Як ходячий труп.
— Мені шкода, — сказав Рат, — це жахлива історія.
— Ти хотів це почути. Ось та причина, чому я став поліцейським. Причину звати Луїза Торнов.
Рат помітив, що його нечисте сумління дає про себе знати. Він був одним із тих поліцейських, які не цуралися працювати зі злочинцями, з Марлоу та його клубом перснів. Буквально мить тому, більш-менш від імені Марлоу, він загнав колегу у глухий кут. Чи він коли-небудь замислювався, що щось подібне буде сумісним з його початковою мотивацією стати поліцейським? Так, він думав про це збіса часто, але ще не знайшов жодної відповіді. Він знову відкинув цю незручну думку.
— Що сталося з тими двома грабіжниками? — запитав він.
Торнов знизав плечима.
— Їх не встигли покарати, вони загинули в перестрілці. Якісь розбірки в кримінальному світі. Але, хтозна, суд все одно міг би їх виправдати, як і в перший раз. Можливо, так було краще. Можливо, смерть стала їхньою карою.
У його голосі можна було чітко почути певне задоволення. В очах Торнова чоловіки, які зруйнували життя його сестри, отримали заслужене покарання. Рат подумав, що він, мабуть, мав рацію щодо цього.
Вони мовчали. Рат не очікував почути таку темну історію, Торнову якимось чином вдалося знову знайти сили на посмішку.
— Що ж, — сказав він, — це все вчорашні історії. Важливо те, що ми маємо сьогодні, — він підняв пляшку пива.
Рат зробив те саме.
— За сьогодні! Тепер ти у кримінальній поліції, тому можеш слідкувати за тим, щоб якомога більше злочинців, які роблять подібні речі, були заарештовані.
— Будемо сподіватися.
— Тобі подобається працювати у відділі вбивств?
— Окрім того, що іноді там буває досить нудно...
Рат мусив посміхнутися, коли подумав про останнє завдання, на яке він відправив Торнова і Ґрефа.
— Ну, окрім цього, мені здається, що це найкраща робота, яку тільки можна виконувати в поліції.
— Тут ти цілком правий, — Рат подивився на Торнова, перш ніж продовжити. Він не знав, чи це пиво зробило його таким балакучим, але насправді це була хороша нагода перевірити Торнова. — Що б ти сказав, — почав він, — якби я спробував вмовити Генната зробити тебе інспектором у відділі «А»? За умови, звичайно, що ти складеш іспит.
Торнов глянув на нього трохи здивованим поглядом, а може, навіть збентеженим. Але одразу відповів:
— Якщо я зможу скласти іспит, то із задоволенням працюватиму разом з тобою.
Рат поставив пляшку пива на стіл і подивився на годинник:
— Мені вже час.
— Я все одно вигнав би тебе за п’ять хвилин, — сказав Торнов, — пива більше нема, — розсміявся він. — А якщо серйозно, то я маю бути на станції міської електрички за десять хвилин, це досить близько.
— Куди направляєшся?
— На захід.
Рат замислився.
— Приємна подорож разом з берлінською транспортною компанією, чи не так?
— Майже так.
— Моя машина стоїть біля дому. Якщо хочеш, я можу тебе трохи підвезти. Мені потрібно забрати двох пасажирів із зоопарку, собаку та жінку.
— Було б чудово, якби ти підвіз мене до вокзалу «Зоологічний сад». Звідти всього шість чи сім зупинок на метро.
Рат попросив у Торнова склянку води, щоб позбутися запаха пива, вимив руки й обличчя, як його колега, і розчесав волосся, і лише тоді вони вийшли надвір. Через кілька хвилин вони вже їхали в машині вулицею Потсдамерштрасе.
Прибули на вокзал вчасно, з точністю до хвилини. Як і домовлялися, Шарлі з Кірі сиділи на терасі кафе «Берлін» на Гарденбергштрасе.
— Нічого, якщо я висаджу тебе тут? — запитав Рат, помітивши автостоянку прямо перед кафе.