— Безпека наших... туристів багато значить для нас.
Ґольдштайн уважно подивився на Рата, ніби оцінюючи його.
— Тобто мені виділили няньку? Навіть з пістолетом.
— Як скажете.
Ґольдштайн похитав головою.
— А що ви зробите, якщо я спробую втекти від вашого нагляду? Збираєтеся мене застрелити?
— Все просто: я не дам вам втекти.
На обличчі Ґольдштайна знову з’явилася посмішка.
— Ну, нарешті це звучить як чесна пропозиція, — сказав він, простягаючи замазану чорнилом праву руку. — Офіцере, я приймаю ваше парі.
Скільки людей входило в ці двері, що обертаються! Від одного погляду вже паморочилося в голові. Якийсь час Рат перераховував усіх лисих, які заходили, потім усіх з вусами, а коли це набридло, усіх кривоногих жінок. Треба було щось робити, щоб згаяти час, а він уже прочитав усі газети.
Звичайно, він присвятив цьому лише з половину уваги, бо, попри все, йому доводилося стежити за залом. Американець все ще мав вийти з ліфта. Але, мабуть, Ейб Ґольдштайн відчував себе у своєму номері як вдома.
Кожні декілька хвилин слуги міняли попільничку й ставили перед ним чисту, так що Рат не міг зрозуміти, скільки сигарет він вже викурив. У будь-якому разі його запаси повільно закінчувалися, в пачці залишилося лише дві штуки. Ну, принаймні тут, в «Ексельсіорі», окрім інших зручностей, був ще й великий асортимент тютюнових виробів.
Рата все ще дратував цей нахабний американець. Його спроба трохи залякати Ґольдштайна зазнала невдачі. Натомість американець його висміяв. Запропонував парі. Наче вони грали один з одним у квача, чи в хованки, чи — ця гра, мабуть, підходила найбільше — у грабіжників та жандармів.
Хороші перспективи. Рат дістав із коробки передостанню цигарку марки «Оверштольц» і запалив. Кава в чашці із золотим обідком давно була холодною. Він все одно зробив один ковток, трохи покурив і, не читаючи, гортав газету «Vossische», поки йому це також не набридло, і він не поклав газету біля чашки. Сторінка одразу розгорнулася, тому він пригладив зім’ятий папір і акуратно згорнув газету, щоб вона знову виглядала як нова, а тоді поклав її назад до інших. Комісар поклав цигарку в чисту попільничку й підвівся. Портьє вичікувально подивився на нього.
— Ах, пане комісаре, — чоловік із підстриженими вусами випромінював кислу приязність. — Що я можу зробити для вас? Бажаєте ще раз переглянути реєстраційну книгу? Я також можу забронювати для вас кімнату. Оскільки ви, очевидно, маєте намір залишитися подовше.
— Не турбуйтеся. Ваш зал досить затишний. Дуже зручні крісла.
— Ми не шкодуємо коштів і зусиль, щоб забезпечити комфорт наших гостей.
— Я сподіваюся, що так і є.
Портьє трохи нахилився вперед і понизив голос:
— Пане, а ви можете розповісти мені, чому містер Ґольдштайн привернув увагу поліції?
Рат також нахилився вперед.
— Боюся, що це не ваша справа.
— Якщо когось із гостей нашого готелю підозрюють у кримінальному злочині, ми повинні про це знати. У будь-якому разі я не можу не повідомити про це нашому готельному детективу. Адже йдеться про безпеку нашого дому!
— Ви маєте рацію, — кивнув Рат. — Приведіть сюди вашого детектива. Але спочатку я хотів би зателефонувати.
— Дуже добре, пане. Хочете, щоб я також записав дзвінок у ваш рахунок?
— Буду вдячний, — сказав Рат і приязно посміхнувся. Чотири кави, один сендвіч і один телефонний дзвінок. Єдиним задоволенням, яке він зараз міг собі дозволити, було невелике збільшення рахунку витрат. Туди щонайменше увійшла б велика коробка цигарок «Оверштольц».
Невдовзі після цього Рат стояв в одній із телефонних будок, дивився крізь скляні двері і слухав трубку, щоб переконатися, чи встановлено з’єднання. Звідси він також міг бачити ліфти, а також великі обертові двері, що вели на Штреземанштрасе. На Шпенерштрасе ще ніхто не відповів, тож Рат замовив розмову з окружним судом Ліхтенберга та попросив фройляйн Ріттер.
— Як добре, що ти зателефонував, — сказала вона. — У нас проблема.
— Яка саме?
— Вебер сьогодні повернувся з відпустки...
Судовий радник Альбрехт Вебер був начальником Шарлі в окружному суді Ліхтенберга.
— І?..
— Він... як би це сказати... Вебер не піддався чарам Кірі, як інші хлопці тут, він вирішив... Гереоне, я більше не можу брати собаку на роботу. Тож завтра тобі знову доведеться відвезти Кірі до Алекс.
Саме цього йому бракувало. У такий час.
— Поговорімо про це сьогодні за вечерею, — продовжила Шарлі, — у мене все одно є дещо, що я маю обговорити з тобою. Ти сьогодні будеш вчасно?