— Здається, ноги все ще мене тримають, — відповів Торнов. — У будь-якому разі тобі не треба вести мене сходами вниз на платформу.
Рат усміхнувся й посигналив фарами.
Шарлі ще не помітила його, проте Кірі одразу впізнала машину. Дивовижно, що собака могла визначити його «Б’юїк» з-понад сотні звуків інших двигунів, але вона справді це вміла. Вона почала голосно гавкати, і тепер Рат, який саме вимкнув двигун, побачив, що Шарлі також помітила «Б’юїк». Вона встала.
«Нічого страшного не станеться, якщо Торнов побачить її», — подумав Рат. Принаймні він ще не був знайомий із Шарлі. До сьогодні вони зберігали свої стосунки в таємниці від колег, навіть Ґреф нічого про це не знав, хоча Рат вважав помічника інспектора одним зі своїх небагатьох друзів у цьому місті. Однак він відчував, що Шарлі сильно подобалася Ґрефу, коли той працював з нею, тому Рат вирішив мовчати.
Було надто пізно гадати, чи хоче він познайомити Шарлі та Торнова. Кірі вже тягнула Шарлі за повідець до машини, а Торнов відкрив пасажирські двері. Рат теж поспішив вийти. Він швидко обійшов машину, якраз вчасно, щоб отримати бурхливе привітання від Кірі. Шарлі посміхнулася йому. Їй подобалося, як він спілкувався з собакою. Торнов також спостерігав за цим видовищем.
— Вітаю вас обох, — сказав Рат.
— Оце так привітання!
— Я взяв із собою колегу, — він показав на Торнова. — Дозволь представити: Себастьян Торнов, кандидат в інспектори, я вже розповідав тобі про нього, — Торнов простягнув руку й посміхнувся своєю чарівною посмішкою. — А це, — продовжив Рат, — Шарлотта Ріттер, майбутня адвокатка...
Він зупинився, побачивши обличчя Шарлі. Вона простягла руку й потиснула правицю Торнову, але її посмішка застигла, ніби випадково з’явилася на цьому обличчі, ніби зараз був доречним зовсім інший вираз обличчя, а Шарлі просто не встигла його знайти.
— Дуже приємно, — сказав Торнов, тепер він теж виглядав приголомшеним.
Шарлі не сказала ані слова.
— Що ж, — мовив Торнов, — було приємно з вами познайомитися. Але, на жаль, я мушу йти далі, — він відпустив руку Шарлі. — Гереоне.
Постукавши по крисах капелюха, кандидат в інспектори пішов геть, проте кинув на прощання майже непомітний, але роздратований погляд.
— Що з тобою? — запитав Рат не дуже люб’язно.
Шарлі подивилася на нього, все ще приголомшена.
— Хто це був? — запитала вона.
— Я ж тобі сказав. Мій новий колега. Можливо, навіть новий друг. У всякому разі це хороший хлопець. Себастьян Торнов.
— Здається, я вже бачила його раніше.
— Він працює у «замку» лише тиждень.
— Не в штабі, — вона серйозно подивилася на нього. Він знав лише одну людину на світі, яка мала такий погляд. — Гереоне, — сказала вона, — мені потрібно з тобою поговорити. Я маю тобі в дечому зізнатися.
Вони справді хотіли разом поїхати за місто, поки сонце ще було високо, але тепер вирішили задовольнитися прогулянкою через Корнелієвий міст до сусіднього парку «Тіргартен». Собаці потрібно було побігати, а Рату — вислухати історію Шарлі. Він ледве міг повірити в те, що вона йому повідомила. Вони повільно йшли на північ, і Шарлі розказала йому, як провела свій тиждень, що з понеділка вона брала участь у неофіційній, цілком таємній операції Генната, що знайшла за його дорученням Алекс та вела спостереження за патрульним поліцейським, підозрюваним у вбивстві, і що того патрульного вбили. Рат чув про цю справу на брифінгу, що був у четвер, цією справою зараз займався Бьом.
— І ти бачила це вбивство? — запитав він.
— Не безпосередньо. Я йшла за ним, і... Прокляття, краще я все покажу тобі там. Ми майже на місці.
Вони стояли на Шарлоттенбурзькому шосе, що розділяло «Тіргартен», — це був широкий прохід, який було зовсім нелегко перетнути. Невдовзі вони підійшли до церкви, за якою починався один із найкращих житлових районів Берліна: гарні будинки, усі з маленькими садочками попереду, чисті й доглянуті, у Ганзафіртелі ніде не було видно, щоб з фасадів обсипалася штукатурка чи ліпнина.
Шарлі показала на рекламну колону.
— Ось тут я сховалася, — сказала вона. — Ми прийшли з Лессінгштрасе, звичайно, я трималася на відстані. І коли я зайшла звідси за ріг, він стояв біля ліхтарного стовпа і не рухався, — вона показала на гасовий ліхтар, може, за шість чи сім метрів від рекламної колони. — Спочатку я не розуміла, що відбувається, тому подбала про те, щоб він мене не помітив, — вона ковтнула. — Тільки коли я підійшла до нього, то побачила, що в нього в грудях стирчить ніж, а точніше: окопний кинджал часів Світової війни.