Хтось щойно вбив Кушке, цього садистського мудака!
Спочатку Алекс не знала, радіти їй цьому чи ні. Хтось помстився за неї, принаймні так здавалося. Хоча вона не хотіла заходити так далеко, вони не хотіли вбивати чоловіка, просто налякати його до смерті, він мав бути переляканим до смерті, таким був її план. Тепер довбаний поліцейський був мертвий, і Алекс не знала, було це достатнім покаранням для нього чи ні. У всякому разі Бенні все одно не повернути до життя. Проте і її помста також не повернула б його до життя.
Вона озирнулася в пошуках Вікі, яка у своєму темному одязі в сутінках великої світлої зали виглядала майже так само, як Бенні під час їхніх попередніх пограбувань універмагів. Нічні сторожі закінчили свій обхід, час братися до справи. Їм знадобилося б не більше години для всіх кас, якби вони чітко дотримувалися того маршруту, який запланувала Алекс.
Вони почали з галантерейного відділу.
Вони були останніми гостями в «Мокрому трикутнику», але Шорш, мовчазний корчмар, не скаржився і з янгольським терпінням подавав їм одне пиво за іншим. І проміжки часу між кожною подачею ставали все коротшими. Корчмар, який так добре знав своїх гостей, не мав потреби багато з ними розмовляти чи приймати замовлення.
Логічне завершення вечора, який Рат насправді уявляв зовсім по-іншому. Адже, з одного боку, минуло не більше тижня з того часу, коли він сидів у цій кнайпі з Райнгольдом Ґрефом та відпочивав від метушні навколишнього світу. А з другого — він не придумав нічого кращого після безнадійної суперечки із Шарлі.
Невже їм так потрібно було посваритися саме на вихідні? Він має запропонувати, щоб вони, можливо, вирішували свої суперечки в понеділок чи у вівторок, щоб тоді вони мали змогу помиритися найпізніше у п’ятницю чи в суботу. Щоб вони могли краще провести свої вихідні. Тим більше, що їхні примирення, які зазвичай починалися з того, що йому знову вдавалося її розсмішити, зазвичай закінчувалися тим, що вони опинялися в ліжку. Що було не найгіршим з усіх видів діяльності у вихідні дні.
Цього разу причиною їхньої суперечки став Себастьян Торнов. Рат не міг повірити в те, що сказала йому Шарлі, і понад усе він просто не хотів у це вірити. Торнов не був убивцею. Він намагався дати їй зрозуміти, що вона, мабуть, помиляється, що сталася якась плутанина.
— Ти бачила того поліцейського, можливо, секунди три, ти впевнена, що його обличчя так добре тобі запам’яталося?
— Його посмішка. Я запам’ятала його посмішку. Це був той самий чоловік.
— Як ти думаєш, скільки чоловіків вміють посміхатися?
— Не глузуй зараз з мене, ти ж бачиш, як мене це засмутило!
Приблизно в цей момент все й почалося. Тоді Рат зрозумів, що вони не скоро знайдуть вихід з цієї суперечки. Чим більше аргументів він висував, тим упертішою ставала вона в своєму — більш-менш неаргументованому — опорі.
— Торнов не вдягав свою уніформу майже два тижні, — нарешті сказав Рат. — Цього просто не могло бути, його не було в Ганзафіртелі.
Він зробив тріумфальне обличчя, але Шарлі його слова не вразили.
— Тим не менш, — сказала вона, схрестивши руки на грудях, як зухвала дитина. — Це точно був він, тож нарешті повір мені!
— Як одна людина може бути такою впертою?!
— Хто це з нас ще до біса впертий?!
Через п’ять хвилин він повернувся в машину з Кірі й поїхав на Луїзенуфер. Собака розуміла їхню сварку найменше з них усіх. Кірі вже підготувалася до затишного вечора на Шпенерштрасе, де вона планувала згорнутися калачиком у своєму кошику, а потім знову треба було кудись їхати. Без своєї господині. Навіть якщо вона й слухняно побігла за ним, завжди було помітно, як мало вона розуміла ці поспішні відходи. І в певному сенсі Кірі мала рацію: люди були досить дивними істотами. З собаками все було інакше, вони нюхали одне одного, і якщо їм подобався запах, то вони просто робили все разом. З людьми все було набагато-набагато складніше.
«Чому насправді так відбувалося?» — подумав Рат, дивлячись на Кірі, яка згорнулася калачиком біля барної стійки і заснула. Ця думка, можливо, виникла через його надмірне споживання пива, але, тим не менш, це потрібно було обмізкувати!
Він чокнувся келихами з Ґрефом, який тим часом також мовчки схилився над стійкою, занурений у свої думки. Звісно, він не говорив із Райнгольдом Ґрефом про свою суперечку із Шарлі, навіть якщо і називав свого колегу другом. Він ніколи не говорив з ним про Шарлі. Він ходив з ним у кнайпу, коли сварився з нею.
— Що ти насправді думаєш про новенького? — запитав Рат, простягаючи Райнгольду свій портсигар. Ось до чого призвела суперечка із Шарлі: думки про Себастьяна Торнова не покидали його весь вечір.