Алекс саме збиралася відчинити двері квартири, як почула на сходах чиїсь кроки.
Ні, вона зовсім не хотіла зараз зіткнутися зі старою каргою чи з кимось іншим. Щоб не пояснювати, чому вона виходить з квартири, де нікого не було вдома.
Вона стояла біля дверей і слухала. Потім хтось піднявся сходами. Це були важкі кроки. Не жіночі, а чоловічі. Ще мить, і все закінчиться, у неї буде вільний шлях.
Кроки наблизилися до дверей квартири, і Алекс мимоволі відступила навшпиньках на кілька метрів.
І тут у двері подзвонили. Алекс не видала жодного звуку, намагаючись затримати подих і не дихати.
Подзвонили знову.
«Давай вже, — подумала вона, — забирайся геть! Вдома нікого немає, хіба не бачиш?!»
І тут вона почула, як у замок вставляють ключ, і її серце мало не зупинилося. Вона гарячково намацала пістолет у своїй сумочці, знайшла його, зняла запобіжник і ледве встигла його приготувати, коли двері відчинилися, і в дверях з’явився чоловік. Їй не довелося нічого казати, він одразу підняв руки, щойно її побачив.
Він очікував всього завгодно, але точно не цього. У коридорі стояла дівчина, націливши йому в груди маленький кишеньковий пістолет. А квартира виглядала так, ніби в неї влучила бомба. Дівчина не сказала ані слова.
— Що тут відбувається? — запитав він.
Дівчина мовчала. Вона весь час цілилася в нього з пістолета і свердлила його своїми підозрілими очима. Як загнаний у кут хижак. Рат одразу впізнав її. Інший колір волосся не зміг його обдурити, як і модний сарафан.
— Ти — Алекс, чи не так?
Відповіддю став обережний кивок. Вона не зводила з нього очей.
— Шарлі розповідала мені про тебе.
— Шарлі?
Нарешті вона з ним заговорила. Проте вона все ще тримала пістолет напоготові. Рат думав, чи вдасться йому вихопити свого «Вальтера». Безнадійна ситуація. Він мав говорити з нею.
— Шарлотта Ріттер. Жінка, яка тут живе, — сказав він, усміхаючись, хоча йому цього зовсім не хотілося робити.
— О, так, — кивнула Алекс.
Рат тримав руки над головою і кивнув підборіддям на пістолет.
— Невже це конче потрібно? — запитав він.
Вона на мить замислилася, а потім опустила зброю.
— Ні, — сказала вона. — Я просто подумала, що...
Далі вона замовкла. Рат накинувся на неї у стрибку й обома руками стиснув її руку, яка цілилася, разом з маленьким пістолетом. Вирвати холодний метал з її руки виявилося важче, ніж він представляв. Він відчув, як цей дикий звір б’є його ногами та руками, але витримував удари, доки не забрав у неї зброю. Рат шосили штовхнув її на дерев’яну підлогу у бік кухні, де вона опинилася під столом. Тоді він подбав про дівчину, тримаючи її за руки та намагаючись своєю вагою утримати її ноги, що брикалися та звивалися. Це була нерівна боротьба, і все вирішилося швидко.
— Отже, — сказав він, трохи задихавшись, — тепер ти можеш спокійно розповісти мені, що ти шукаєш у цій квартирі і чому ти погрожуєш мені пістолетом.
— Мудак, — вилаялася Алекс і плюнула у нього. Рат вчасно ухилився.
— Хай йому грець, дівчино, — сказав він, — з мене сьогодні досить змагань з боротьби. Ти хочеш, щоб ми закінчили все мирно, чи мені так і сидіти на тобі наступні три години?
Її очі зиркнули на нього.
— Мир, — нарешті сказала вона. Рат стояв, не зводячи з неї очей, але вона не зробила жодного руху, щоб вдарити його кулаком, ногою чи плюнути в нього. Він підняв її сумочку, яка впала на підлогу під час їхньої бійки.
Алекс підвелася і взялася за руку, що боліла.
— Пробач, дівчино, — сказав Рат, — але цього варто очікувати, коли вирішуєш погрожувати комусь пістолетом. Це невесело.
— Я й сама знаю, що це невесело. Все життя — це збіса невесело!
— Так, більша частина життя справді невесела, ти, певно, маєш рацію щодо цього, — тут Рат був змушений посміхнутися. — Що ти тут робиш? Де Шарлі? — запитав він, відкриваючи її сумочку.
— Я могла б запитати у вас те саме.
— Я її... наречений, — Рат прочистив горло.
— То що будете зараз робити? — запитала Алекс. — Підете до поліцаїв?
— Не обов’язково, — сказав Рат, — я і сам поліцай.
Він сказав це недбало, але помітив, як вона здригнулася. І кинула погляд у бік виходу, наче хотіла втекти у будь-який момент.