— А знаєш що, — сказав він, — я тобі справді вірю. Ти не підеш до газети, я впевнений в цьому на 100%.
Каллі відчув таке полегшення, що, всупереч незручному положенню, майже впав в ейфорію.
— Ні, не піду, — сказав він, — звичайно, не піду. Я навіть нікого не знаю з газети!
Голос знову замовк, і Каллі почувався майже так само незручно, як і на початку їхньої розмови.
— Що ви ще хочете? — запитав він. — Розв’яжіть мене знову. Я хочу пити.
— Іще одна річ, а тоді ти отримаєш що-небудь випити, — судячи зі звуку його голосу, Штефану довелося повернутися до дверей. — Ти щось казав про свідків. Скажи мені їхні імена, і ти мене позбудешся. І мого друга теж.
Каллі розгублено подивився на поліцая, який підвівся з дивана й почав розглядати фотографії, що висіли на стіні.
— Ти мав на увазі іншого хлопця, чи не так? — продовжив чоловік біля дверей. — Того, що втік від нас? Він приходив до тебе? Хотів на цьому заробити? Це він розповів тобі ці казки?
Вони навіть не знали, що Алекс — дівчина! Чудові поліцаї! Ха! Виглядають такими самовпевненими, а потім відбувається ось таке! Каллі хотів би розсміятися вголос, але йому завадило відчуття безпорадності, яке ставало все сильнішим і сильнішим, чим довше він сидів зв’язаним. Чому його нарешті не розв’язали? У нього все одно не було ніякої можливості утекти!
— Інший хлопець? — спитав він, знизуючи плечима, наскільки дозволяло його зв’язане становище. — Ні, його тут не було. Певно, він знає, що йому тут краще не з’являтися.
— І чому я тобі не вірю? — Хоча Каллі його і не бачив, він був упевнений, що Штефан похитав головою, говорячи ці слова. — Але це не має значення. Просто скажи мені, де знайти цього хлопця, це все, що я хочу знати.
— Я поняття не маю. Я не знаю цих безпритульних дітей. Одного разу вони мені щось продали, але не залишили свою адресу.
Чоловік за ним більше нічого не сказав. Однак синій мундир перестав дивитися на фотографії Каллі й повернувся до програвача, недбало кинувши тонарм{12} на платівку, так що він підстрибував вгору та вниз з потворними звуками, перш ніж нарешті знайшов канавку на платівці. От свиня! Зіпсував йому прекрасну платівку! І як голосно вона грає! Нарешті він повернув ручку гучності. Але зробив не тихіше, як сподівався Каллі, а ще голосніше, аж до упору.
Прощавай, мій маленький гвардієць, прощавай, прощавай...
Річард Таубер заспівав голосніше, ніж Каллі коли-небудь його слухав, а бугай підійшов ближче й посміхнувся йому. Так само, коли він вдарив його вперше.
Рат віддавав перевагу шуму Штреземанштрасе з її автомобільними гудками та гудінням автобусів, ніж сонному бурмотінню голосів у холі готелю. Цегляний колос Ангальтського вокзалу височів над деревами Асканішерплац на фоні сіро-блакитного неба. Рат перетнув вулицю, стежачи за двома сходами, що вели прямо на вулицю: одні сходи були прямо перед готелем, куди йому доводилося постійно повертатися, а другі — біля південно-східного боку вокзалу. Ніяких сходів до метро, проте там були виходи з пішохідного тунелю, який вів від «Ексельсіору» прямо до Ангальтського вокзалу, — гордість готелю; про це не забули повідомити в кожній рекламній брошурі. Те, що Ґольдштайн відкрив цей шлях для відходу в перший же день у місті, викликало повагу. Добре, що він відправив туди Ґрефа.
Рат уже думав над тим, куди прямує Ґольдштайн, коли побачив, як він виходить із-під землі на Мьоккернштрасе, прямо поруч з вокзалом. На американці був той самий одяг, що й раніше: легкий костюм пісочного кольору, капелюх відповідного кольору та світлий плащ. На вершині сходів він зупинився і деякий час роззирався. Рат не зробив жодного кроку, щоб сховатися на той випадок, якщо Ґольдштайн його побачить. Тоді, можливо, він здасться і повернеться до готелю.
Американець вже прямував до стоянки таксі перед вокзалом, коли з підземного світу, трохи задихавшись, з’явився Ґреф, шукаючи очима свою ціль. Рат перехопив помічника інспектора.
— Схоже, наш об’єкт візьме таксі, — сказав він. — Я залишуся біля нього, а ти повертайся до готелю, Пліш та Плум{13} прибудуть на зміну десь через годину.
Ґреф лише кивнув та повернувся, щоб піти назад. Коли Рат нарешті дійшов до стоянки таксі, він втратив Ґольдштайна. Потім лінію черги покинув великий автобус і відправився по Штреземанштрасе, де вже чекали інші таксі, які збиралися приєднатися до потоку транспорту. Рат упізнав ззаду капелюх пісочного кольору, і йому навіть здалося, що він побачив, як Ґольдштайн ненадовго підняв руку, наче помахав комусь.