Комісар припаркував свій «Б’юїк» прямо біля вокзалу; він запам’ятав номер таксі й побіг до машини з ключами в руках. Коли він нарешті сів у «Б’юїк» й завів його, таксі Ґольдштайна вже повертало на Штреземанштрасе. Воно їхало в напрямку Потсдамської площі. Рат додав швидкості, обігнав «Опель», який шукав місце для паркування, та поїхав слідом за таксі. Він націлився на той платний автомобіль, не впевнений, чи справді це було таксі Ґольдштайна, але метр за метром він наближався до нього. На Потсдамській площі їх зупинило червоне світло світлофора, і Рат зміг так близько під’їхати до таксі, що знову побачив його номер: 7685. Так, це було воно!
Світлофор загорівся зеленим світлом, і вони продовжили рух вниз по Бельвюштрасе, через Кемперплац, а потім по Тіргартенштрасе. Рат залишався позаду. Щойно він запідозрив, що американця можуть повезти на захід, таксі раптом без жодного сигналу повернуло праворуч у бік Великої зірки{14}. Тепер стало зрозуміло, що Ґольдштайн його помітив. На кільцевій розв’язці його намагалися загубити серед великого трафіку, спочатку зробили кілька кіл довкола каруселі, а потім раптово звернули на алеї Шарлоттенбургер, але Рат уважно слідкував за ними і знову наздогнав таксі перед Бранденбурзькими воротами. Цікаво, скільки Ґольдштайн збирався заплатити водієві за такий маневр? Але Рат не залишився позаду, він слідував за цим божевільним таксі, яке всупереч усім правилам дорожнього руху, наскільки Рат їх знав, їхало колами все далі й далі на схід.
Через три чверті години, після одіссеї через Вайсензеє та Панков{15}, дика погоня раптом закінчилася. У найглибшій частині району Ведінг, коли вони щойно звернули на бічну вулицю, таксі поїхало праворуч і зупинилося прямо на узбіччі, так раптово, що Рат ледь не поїхав далі. Він зупинив «Б’юїк» ліворуч і припаркувався через дорогу, спостерігаючи за таксі. Таксометр вже мав показувати астрономічну суму. Це тривало мить, і Рат сподівався негайно продовжити своє переслідування, щойно Ґольдштайн вийде з нього. Він коротко озирнувся, ніби мав переконатися, що справді дістався до місця призначення, потім одягнув капелюха й цілеспрямовано пішов прямо до кнайпи на розі, відчинив двері й зайшов всередину. Таксі чекало з увімкненим двигуном.
Рат ненадовго замислився над тим, чи може це бути якоюсь хитрістю, потім він вийшов, перетнув вулицю, не відриваючи погляду від дверей бару, та підніс свій значок до вікна таксі. Водій опустив скло і здивовано витріщився на нього.
— Так, пане комісаре?
— Ваш пасажир, він вам сказав, скільки приблизно його треба чекати?
— Сказав.
— І? Коли він повернеться?
— Поняття не маю, — знизав плечима таксист.
Спокій водія грав на нервах Рата.
— То він сказав тобі, як довго ти маєш його чекати, чи ні?
— Він сказав мені чекати, поки таксометр не покаже двадцять.
— І який у цьому сенс?
— Не знаю, — таксист знову знизав плечима. — Я просто знаю, зараз показує дванадцять з половиною. Він вже заплатив мені, тож я почекаю, а на решту мені плювати.
Рат зі злістю вдарив долонею по даху автомобіля і відійшов від таксі. Водій вигукнув щось, чого Рат не розчув, оскільки він вже дійшов до кнайпи на розі, яка мала дуже благонадійну назву «Червоний ліхтар». Щойно він відчинив двері, йому одразу вдарили в ніс пивні випари. Він примружився у напівтемряві й побачив їдальню, що тягнулася до нескінченності, темний тунель, де барна стійка сяяла, мов обіцянка. Там було лише кілька гостей, усі чоловіки, більшість із яких сиділа за стійкою. Один чоловік, здавалося, все намагався залізти на свій барний стілець, але навіть у такому п’яному стані повернув свою голову, щоб поглянути на незваного гостя. Тільки жінка за шинквасом продовжувала пити пиво, не піднімаючи погляду. Рат ніде не міг побачити американця.
— Тут мав пройти один чоловік, — сказав він. Комісар не показав своє посвідчення, адже воно не було гарною рекомендацією у цьому місці. Чоловіки в кнайпі мовчали.
Тоді Рат звернувся до господині:
— Так тут проходив якийсь чоловік?
Жінка, яка здавалася досить тендітною, спокійно допила своє пиво, перш ніж відповісти на його запитання повільним і ледь помітним кивком.
— Відтоді минуло багато часу, — вона показала кудись позаду себе. — Він запитав про туалет.
У вузькому темному коридорі смерділо сечею. Рат затамував подих і рвучко відчинив двері туалету, хоча й не сподівався знайти біля пісуара Ґольдштайна. Він швидко перевірив, чи кабіна також порожня, потім побіг далі, поки не дійшов до двору. Жодних ознак Ґольдштайна. Рат кинувся крізь велику браму, що вела прямо на вулицю, але не на ту, з якої він прийшов, а на широку вулицю з безліччю перехожих: Райнікендорферштрасе, як він прочитав на знаку. А потім він знову помітив Ґольдштайна. Світлий капелюх був надто елегантним для цієї місцевості, де більшість людей носила звичайні кепки. Американець побіг до Неттельбекплац. Перед мостом електрички він перетнув проїжджу частину, і Рат подумав, що той прямує до станції, але Ґольдштайн повернув на Ліндоверштрасе, яка виглядала такою ж напівзруйнованою, як і та вулиця, де чекало таксі.