Невже Ґольдштайн загубився? Він би швидко показав йому дорогу!
Але той не був схожий на туриста, який заблукав. Він покрокував прямо на Мюллерштрасе і спустився сходами в метро. Рату довелося пришвидшити ходу, щоб не відставати.
Він побачив його знову на пероні, коли під’їжджав потяг. Рат стежив за Ґольдштайном, який теж помітив свого переслідувача. Він усміхнувся, але не зробив жодного кроку, щоб сісти в потяг. Рат тримався біля дверей, готовий ускочити в будь-який момент, якщо виникне така потреба. З динаміків пролунала команда «Відійдіть від платформи!» від начальника станції, і Ґольдштайн одразу на неї відреагував. Він швидко пірнув у потяг, і Рат зробив те ж саме, швидко застрибнувши до вагона третього класу за мить до того, як двері зачинилися і потяг поїхав.
— У вас, певно, геть клепки нема, — пробурмотів запальний робітник, коли Рат наступив на його ногу. — Хіба ви не можете поводитися чемніше?
— Вибачте, — прошепотів Рат. Шварцкопфштрасе — так називалася наступна станція, вони їхали на південь. Рат висунув голову за двері, але Ґольдштайн не вийшов. Він не міг стежити за американцем іншим способом, адже Ґольдштайн був у другому класі, а сполучення між вагонами потягу не було. Коли пролунало «Відійдіть від платформи!», а той все ще не вийшов, Рат в останній момент знову засунув голову до свого вагона.
— Ви для мене такий кумедний птах, — знову заговорив робітник. — Не знаєте, виходити чи ні?
Чоловік вийшов на вокзалі «Штеттін», і Рат звільнився від його зауважень. Інші пасажири тільки дивно поглядали, коли Рат знову і знову підходив до дверей на кожній станції, заважаючи тим, хто виходить, і тим, хто сідає, наштовхуючись і на тих, і на тих. Ґольдштайн пробув у потязі досить довго; Рат побачив, як він вийшов з вагона лише на станції Кохштрасе. Йому не довелося поспішати, чоловік спокійно пішов до сходів, навіть зупинився біля них і зачекав на свого переслідувача.
— Що ж, пане комісаре, — сказав він, коли Рат підійшов до нього, — доволі велике місто цей ваш Берлін.
Злагоджено вони піднялися сходами метро, гангстер та комісар.
— Якщо ви хочете здійснити екскурсію містом, — сказав Рат, — я рекомендую це зробити на одному з туристичних автобусів, ви побачите більше за менші гроші. І отримаєте ще й кілька цікавих історій про місто зовсім безкоштовно.
— Дякую за підказку. Я запам’ятаю. Ви знову підете зі мною?
— З превеликим задоволенням, — кисло посміхнувся Рат.
Вони піднялися на Фрідріхштрасе. Вже почало темніти, і перші магазини ввімкнули свої неонові вивіски.
— Ви проведете мене назад до готелю? — запитав Ґольдштайн. — Таксист сказав, що звідси йти недовго.
— Звичайно. Я зроблю все, щоб ваше перебування в нашому місті було максимально неприємним.
— Невже це і є та сама знаменита берлінська гостинність? — похитав головою Ґольдштайн.
— Нам не подобається, коли хтось на кшталт тебе блукає нашим містом. Це не Чикаго.
— Невже я єдиний поганий чоловік у місті, повному невинних янголів? Ви це хочете сказати? Не будьте смішними.
— Я не хочу нічого сказати. Я просто хочу, щоб ви не тікали від мене. Поки це можливо, я щасливий.
Вони дійшли до Вільгельмштрасе, і Ґольдштайн зупинився на розі вулиці, прямо перед палацом принца Альбрехта. Він спокійно витягнув цигарку марки «Camel» з коробки й запалив її, перш ніж відповісти.
— А хто сказав, офіцере, що я хотів від вас утекти?
Сонце вже зайшло за дахи будинків і своїм останнім відблиском освітило обрій.
Яким мирним звідси виглядало місто, як далеко сягав краєвид. Здавалося, що до купола замку, собору і вежі ратуші можна доторкнутися, але темні дахи та цегляні стіни жіночої в’язниці були ще ближчими. Праворуч верхівки дерев парку Фрідріхсгайн височіли над хребтами дахів і м’яко гойдалися на вітрі. Алекс сиділа біля мансардного вікна й курила сигарети «Манолі», з кожною затяжкою втягуючи дим так глибоко, ніби вона хотіла поглинути все, ніби ніщо з цієї сигарети не повинно було вирватися назовні. Вона намагалася викурити свій гнів, але не змогла.