Щось стукнуло об дошки підлоги й зашкрябало у двері. Рат відчинив їх. У коридорі стояла чорна собака і дивилася на нього.
— Я розбудив тебе, Кірі? — запитав Рат, впускаючи тварину.
Поки він діставав із шафи склянку, собака вже згорнулася під столом, ніби передчуваючи, що її господар сяде саме тут.
Кірі була чимось схожа на живу пам’ять про вбивство. Рат успадкував тварину, так би мовити. Собака належала жертві вбивства, і ніхто інший не хотів її забрати до себе, навіть батьки вбитого. Тож Рат прихистив тварину, яку вони знайшли у той час повністю занедбаною й замкненою у квартирі її мертвого власника. Миле щеня тим часом перетворилося на напівдорослу й досить нахабну тварину.
— З тобою теж треба щось придумати, — сказав Рат. — Хазяйка більше не може тебе терпіти, тож тобі доведеться знову грати роль поліцейського пса. — Тут Кірі піднялася, ніби зрозумівши його слова, і схилила свою чорну собачу голову набік.
Рат відкрив пляшку коньяку й понюхав горлечко пляшки, перш ніж налити собі кілька ковтків. Запах був настільки ж дивний, як і знайомий, він викликав у пам’яті старі часи, ті часи, коли він сидів сам у своїй квартирі у Кройцберзі{18} на вулиці Луїзенуфер й регулярно боровся перед сном зі щоденним гнівом. Нехай Шарлі свариться, але сьогодні був такий день, коли йому це знову знадобилося, день, коли він мав достатньо клятих неприємностей, які доводиться запивати коньяком.
Одна лише думка про це змусила його відчути, як рівень його гніву зростає, наче ртутний стовпчик термометра, який тримають у киплячій воді. Він прокляв Авраама Ґольдштайна, якому завдячує цим відчуттям, а також прокляв Бернгарда Вайса, який віддав йому цей наказ.
Червінські та Геннінг вже чекали на нього десь півтори години, коли Рат та об’єкт стеження нарешті повернулися до Ексельсіора. Однак Рат лише пізніше дізнається про те, як сильно Ґольдштайн зіпсував йому вечір після роботи, після того як він залишив американця під наглядом Пліша та Плума та поїхав назад у Веддінг, щоб забрати свою машину — на таксі, сповнений рішучості ще більше збільшити рахунок службових витрат. За всю дорогу він не сказав жодного слова і навіть гнівно не визирнув у вікно. «Б’юїк» був припаркований на тому самому місці, де його й залишив Рат. На Кеслінерштрасе з горезвісною червоною плиткою — зоною, де спортивні автомобілі рідко паркуються на узбіччі дороги. І хтось ніби знав, що ця машина належить поліціянту. Або вважав, що «Б’юїк» — іграшка якогось капіталіста. У будь-якому разі той хтось виконав роботу на совість.
Усі колеса були спущені, а фари були вибиті. Найбільше Рата роздратували подряпини на лакофарбовому покритті. Чиста деструктивність та заздрість, нічого більше. Безробітні виродки! Рат пішов у кнайпу на розі, яку він відвідав лише кілька годин тому, насправді він вирушив туди, сповнений рішучості знайти винних і притягти їх до відповідальності, але «Червоний ліхтар» вже зачинився. Ще не було десяти, а вже зачинено. Тепер він був упевнений, що Ґольдштайн завербував людей, які мали розбити його «Б’юїк» у барі, якимось чином йому це вдалося. Ймовірно, йому просто потрібно було покласти достатньо банкнот на стійку.
Тоді була проблема з евакуатором. Рату довелося йти пішки до електрички, аж до площі Сенефельдер, поки він не знайшов перший телефон-автомат, і, звісно, той був зламаний. Він зміг зупинити щонайменше одне таксі на Райнікендорферштрасе, а тоді за допомогою таксиста знайшов майстерню, яка працювала вночі, і нарешті зміг відбуксирувати пошкоджений «Б’юїк». На той час, однак, стрілки його наручного годинника вже показували пів на одинадцяту. А майстерня розташовувалася десь у Райнікендорфі{19}.
Однієї склянки коньяку не вистачило, щоб змити весь гнів, що накопичився в ньому, тому Рат налив собі другу. А потім третю. Він виставить Вільній державі Пруссії рахунок за витрати на ремонт побитого автомобіля, Рат вирішив це ще в таксі, поки їхав до Шпенерштрасе.
Кірі тим часом заснула. Рат чув, як собака тихо хропе. Він промив порожню склянку від коньяку й поставив її в раковину. У ванній він інтенсивно почистив зуби і випив дві великі склянки води. Він не хотів, щоб завтра вранці були проблеми із Шарлі за сніданком. Коли він ліг до неї у ліжко, вона щось пробурмотіла і повернулася до нього, обійнявши його рукою за плече. Рат притулився до її теплого тіла дуже обережно, щоб не розбудити її. І коли його ніздрів сягнув запах її шкіри, той запах, який йшов тільки від Шарлі й більше ні від кого в усьому світі, коли він нарешті відчув цей запах, він заплющив очі й одразу заснув.