Кров!
Вона торкнулася калюжі крові.
Прокляття!
Світло, їй дуже потрібне світло, вона мала знати, що тут відбувається! Вона відповзла назад і трохи прочинила двері. Її очі вже настільки звикли до темряви, що навіть те слабке світло, яке йшло з магазину, допомогло їй зорієнтуватися. На підлозі під столом лежало щось велике. Тіло, це було людське тіло. Коли Алекс зрозуміла це, у її голові виринули всілякі думки, і вона не могла зачепитися за жодну з них. Заспокойся, тобі треба заспокоїтися, сказала вона собі. Тепер вона нарешті знайшла вимикач. Вона просто шукала не з того боку дверей. Цікавість та страх врівноважували одне одного, коли вона взялася за вимикач. Від хвилювання вона навіть забула зачинити двері. Її права рука стиснула ручку ножа, а її ліва клацнула вимикачем світла.
Проте в цій кімнаті не було нікого, хто міг би нести для неї небезпеку.
Там, на підлозі, у своїй власній крові, що повільно просочувалася на килим, лежав Ебергард Каллвайт. Його тіло було побите дуже сильно, Алекс ніколи ще в житті такого не бачила, а його обличчя перетворилося на криваве місиво. Їй навіть довелося подивитися двічі, щоб упізнати його, але сірий халат, в який був одягнений мертвий, не залишав жодних сумнівів. Її коліна затремтіли, і їй довелося спертися на двері. А потім прямо біля стіни Алекс виблювала ті крихти їжі, що вона з’їла сьогодні ввечері.
Рудольф Гьоллер пробирався зернистим піском. Це було приємно, хоча такий ранній ранок насправді не був його улюбленою частиною дня.
Він міг залишитися в машині, але хотів сам подивитися на сміттєзвалище, хотів побачити, що з ним стало. Зграя ворон злетіла в ранковий туман, коли він ступив на гілку, що лежала на стежці біля під’їзду. Нічого не було чути, окрім помаху крил птахів, їхнього вереску та шелесту вітру серед верхівок сосен. У цей час сміттєвози ще були в дорозі у місті, лише пізніше вдень вони повернуться сюди зі своїми вантажами, а тоді безперервний потік сміття аж до пізнього вечора висипався на сміттєзвалище, яке насправді нічим не відрізнялося від колишнього глиняного кар’єру, що раніше був на цьому місці.
За лісом, на протилежному боці цієї великої ями, вже був Великий Берлін, проте сміттєзвалище розташовувалося зовсім за межами чотиримільйонного міста. Берлінці не люблять закопувати сміття у межах свого міста. А Шонайхе{20} була чудовим місцем, щоб позбутися усіх речей, яких треба було позбутися, і ніхто не знав цього краще за Руді Гьоллера. Здавалося, це був якийсь знак долі, що вони призначили зустріч саме на верхівці сміттєзвалища. Він дуже добре знав дорогу сюди, в Шонайхе, це, так би мовити, його рідна територія. Кілька років тому Руді ще працював водієм сміттєвозу і щодня скидав свої вантажі тут, на це сміттєзвалище. Але потім він дедалі частіше використовував свої подорожі, щоб знайти цікаві об’єкти для пограбування і нарешті завезти пакети з наркотиками за потрібними адресами, що є дуже прибутковим бізнесом. Тож у якийсь момент він потрапив до «Північних піратів» і нарешті пробився там до вершини, причому не тільки в переносному сенсі. Після багатьох років в одному човні він знову заявив свої претензії на лідерство разом з Германом, який із ним два роки тримав Тегель{21}.
«Піратам» був потрібен сильний лідер. Після великої катастрофи на площі Рейхсканцлерплац, коли половина клубу перснів потрапила до рук поліцаїв, «Пірати» мусили боротися за своє виживання. І відтоді проклята «Бероліна» ставала все більшою.
Це має закінчитися зараз. Незабаром «Пірати» більше не будуть обмежуватися лише поверненням своїх втрачених територій. Сьогоднішня зустріч могла все змінити, нарешті він знайшов ту людину, яка була відданою Рудому Г’юго, але для якої Йоганн Марлоу, відомий як Доктор М., довгий час був справжньою скалкою у дупі. Головним диригентом «Бероліни» був саме Марлоу, а не Г’юго Ленц, у цьому він був впевнений. Без Доктора М. «Бероліна» розсипалася б, як сухе листя від слабкого вітру.
Так, це був шанс нарешті помститися Доктору М., показати цій зарозумілій сволоті, яка мала право голосу в цьому місті, його справжнє місце. Руді Гьоллер точно знав, кому він зобов’язаний своїми роками у в’язниці. Їх видали, поліцаї вже чекали на них у сховищі, коли він з Лапке та кількома іншими злодіями проникли у банк на Райхсканцлерплац{22}. Підказка прийшла до поліцаїв зі сторони «Бероліни», і якщо «Бероліна» працювала разом із поліцією, тоді у грі брав участь і Йоганн Марлоу, який тримав половину поліцейського бюро в своїй кишені. Але Доктору М. це вже не принесе жодної користі, коли він переїде на кладовище.