— Хіба падіння не було смертельним, навіщо тоді ви викликали мене?
— Ні, ні, в цьому немає жодних сумнівів, — Шварц похитав головою. — Від удару він отримав такі важкі травми, що внутрішня кровотеча залила всю його грудну клітку. Бідолашний хлопець майже захлинувся власною кров’ю. Точніше: втопився у ній.
Ланге нервово ковтнув.
— Скільки йому було років?
— Він був дуже молодий. Мені здається, йому було десь від чотирнадцяти до сімнадцяти років. Але я не це хотів обговорювати з вами, — Шварц схопився за куточок простирадла, і Ланге боявся найгіршого. Але судмедексперт оголив лише праву руку покійного. — Ось що мені цікаво, — сказав він, показуючи на свою руку.
Ланге подивився. Жоден палець на тій руці вже не мав нормальної форми, кінцівки утворювали химерні, неприродні кути, були частково набряклі й переливалися всіма кольорами веселки.
— Зламані вказівний, середній та безіменний пальці, — сказав доктор Шварц, — усюди гематоми та синці.
— А чого ви чекали? Адже хлопчик впав з четвертого поверху на тротуар.
— Він отримав ці травми не від падіння. Ліва рука не така вже й погана, але й там подібні травми.
— Якщо це не було спричинено падінням, — запитав Ланге, — тоді чим?
— Ось у чому полягає питання, — сказав Шварц. — І я боюся, що відповісти на нього не так просто. Іншими словами, якщо ви погодитеся на найбільш очевидну відповідь, у вас можуть бути великі проблеми.
— Боюся, докторе, я знову вас неправильно розумію.
— Якщо я повинен висловлюватися зрозуміліше: на мою думку, а я вже давно в цій професії, ці травми не дають змоги зробити іншого висновку, окрім того, що людина отримала їх до свого фатального падіння. Незадовго до нього. Відтоді, як учора вдень я виявив ці травми, я намагався уявити, що могло статися, і...
— На щастя, це не ваша робота робити висновки, — сказав Ланге, одразу зрозумівши, що скоїв помилку. Очевидно, у доктора Шварца не було почуття гумору в цій сфері. Продовжуючи говорити, судмедексперт виглядав трохи пригніченим.
— Сприймайте моє формулювання як витончену спробу позбавити вас медичних термінів, які ви не розумієте, — сказав він, дивлячись на Ланге так, як професор дивиться на найменш гідного із своїх учнів. — У будь-якому разі якщо цей хлопець не вдарив себе молотком перед смертю, і, чесно кажучи, я так не думаю...
— ...то, мабуть, хтось інший зламав йому руки, — закінчив речення Ланге. Раптом він цілком прокинувся і повністю зосередився, забувши про страх перед жахливими жартами чи неприємними речами.
— Як ви і сказали, це не моя робота робити висновки, — сказав Шварц. — Але я подумав, що пальці хлопця були сильно покалічені. Можливо, це був удар твердим тупим предметом. А потім бідолаха, мабуть, втратив опору. Ніхто ні за що не протримається з такими переломами, навіть під страхом смерті. Це фізично неможливо. — Шварц замовк, і Ланге почав розуміти, чому судмедексперт не хотів подавати йому це у письмовому вигляді.
— Тож це означає, що ми тут маємо справу зовсім не з випадковою смертю...
— ...а з убивством. Правильно, — Шварц прокашлявся. — У будь-якому разі я б так це назвав, коли хтось скидає іншого силою та цілеспрямовано.
— І, судячи з усього, цей хтось є поліцейським...
Шварц був незворушний.
— Тепер це ваш висновок, а не мій.
— Хтось іще без квитка?
Шарлі дістала свій місячний абонемент і показала вусатому кондуктору. За вікном пропливали фасади Варшаверштрасе. Трамвай був повний; всі люди, які спішили на роботу, товпилися у вагоні.
Як завжди, коли вона сідала в трамвай, Шарлі взяла книжку — сьогодні у неї на колінах лежала «Доктрина кримінального права» Геймана, але вона не прочитала жодного рядка, навіть не глянула на неї, вона просто задумливо дивилася у вікно — надто багато думок промайнуло в її голові, щоб зосередитися на якійсь книзі.
Який жахливий сніданок! У Гереона був поганий настрій. Шарлі лише частково вислухала його розповідь: його автомобіль був розбитий, розібраний якимись вандалами у Веддінгу, посеред ночі його довелося відбуксирувати в майстерню. Вона небагато зрозуміла з цієї історії, лише те, що це мало бути його виправданням за те, що вчора він так пізно повернувся додому, знову не зателефонувавши. І що він не міг відвезти її сьогодні на роботу, тож їй довелося встати раніше. Електричкою до Варшавського мосту можна було дістатися менш ніж за двадцять хвилин. Проте решту шляху їй довелося їхати на трамваї, а 90-й їхав по дорозі досить неквапливо, зупиняючись біля кожної поштової скриньки.