— Вікі! Ти справді налякала мене. Наче прокрадалася сюди. Я подумала, що ти Кралле чи ще якийсь мудак.
— Пробач. Я почула шурхіт і вирішила перевірити. Не бачила тебе з іншими минулої ночі.
Вікі підійшла до неї. У неї було гарне обличчя під скуйовдженим волоссям та великі очі, через які, навіть коли вона була такою ж сонною, як зараз, вона завжди виглядала так, ніби вона завжди чомусь дивувалася. Чому завгодно.
— Я прийшла сюди серед ночі, — сказала Алекс. — Хто тут є?
— О, Фанні, Котце, Фелікс та ще кілька людей. Не дуже багато. Більшість уже пішли. А де Бенні?
Алекс на мить відібрало мову. Чомусь вона припускала, що весь світ повинен знати про смерть Бенні, принаймні її друзі, якщо можна так називати людей на Рьодерштрасе. Але Вікі, звичайно, нічого про це не знала, бо як вона могла дізнатися? Алекс нікому про це не розповідала, вона не розмовляла із жодною живою душею відтоді, як помер Бенні. Окрім Каллі. Звичайно, Вікі запитала про Бенні, адже Алекс завжди з’являлася тут з ним, він завжди був поруч з нею, щодня протягом останніх кількох місяців.
— Хіба ти не чула? — спитала Алекс, відчуваючи, як її голос дряпає горло. — Той випадок в «КаДеВе»? Бенні мертвий.
Коліна Вікі підігнулися, вона сповзла спиною по стіні й сіла біля Алекс.
— Прокляття, — сказала вона, — з усіх людей саме Бенні, який завжди був таким обережним. Що за лайно!
Вона раз за разом вдарила кулаком об стіну. А потім вона справді почала плакати, дуже тихо. Алекс обійняла тремтячу дівчину. Як вона збиралася втішити Вікі? Що вона збиралася їй сказати? Те, у що вона сама ледве вірила? Що поліцаї вбили Бенні? Наче він був якимось щуром, шкідником, паразитом? Алекс могла собі уявити, що існує багато людей, а не лише поліцейські, які воліли б поводитися з такими, як вона, Бенні та Вікі, як з паразитами. Просто скиньте їх, і вони більше не будуть заважати вуличній сцені, ці брудні нахабники, які жебракують і крадуть, а потім відкривають рота, коли порядний громадянин каже їм йти на роботу, а не вештатися вулицями. Хіба вони мають хоч якесь уявлення, як виглядає реальність! Забагато людей у цьому місті й занадто мало роботи. Більш ніж достатньо їжі, щоб наїстися, і занадто мало грошей, щоб заплатити за неї. Що робити людині, якщо вона більше нікому не потрібна? Людині треба чимось жити. Можна піти на панель, як час від часу робила Вікі та деякі інші дівчата, яких вона знала, але Алекс ніколи б цього не зробила; лише одна думка про те, що такі хлопці, як Кралле, чи навіть гірші, можуть робити з нею за гроші, доводила її до божевілля. Ні, вона б показала такому хлопцю свій ніж, коли настав час, та й більше нічого. Ось як можна було заробити гроші, якби було треба, зрештою, вона вже робила так раніше, з тим товстуном на різдвяному ярмарку, в якого вона розрізала кишеню і забрала гаманець. Тоді вона ще не підозрювала, що ті гроші стануть її початковим капіталом для життя на вулиці.
Вікі зупинила тихі ридання й витерла рукавом сльози з обличчя.
— Вибач, — сказала вона, — але Бенні... Він мені подобався, розумієш?
— Звичайно, я це знаю. Він мені теж подобався.
— Я не можу в це повірити! Ви були в «КаДеВе»! — Очі Вікі розширилися й стали навіть більшими, ніж вони вже були. — Але тоді тебе шукатимуть поліцаї, ти про це знаєш?
— Вони шукають хлопця.
— Ти теж отримала травму, — сказала Вікі, вказуючи на забинтоване зап’ястя Алекс.
— Маленький сувенір. Нічого серйозного. Це Бенні перев’язав.
Вікі більше не ставила жодних питань, здавалося, вона впізнала шматок сорочки Бенні.
— Тепер мені справді він не завадить, — сказала вона. — У тебе є?
— Що?
— Недопалок. У тебе є недопалок?
Алекс дістала з куртки бляшаний портсигар від «Манолі». Залишився тільки один.
Вікі присвиснула крізь зуби.
— Чудова річ, — сказала вона. — Звідки ти це взяла?
— Бенні дістав.
— О, я цього не знала! — Вікі була вражена. — Ніхто не міг знати. Я не хочу забирати це у тебе.
— Вони все одно закінчилися. Я більше не хочу бачити ці дурні цигарки, — Алекс перевернула портсигар догори дном і кинула їй в руку останню «Манолі».
— Давай поділимося, — сказала Вікі.
Поділимося. Як вона завжди робила з Бенні. Доречний кінець для цієї цигарки, останньої, яку він вкрав.
Вікі дістала сірникову коробку і запалила цигарку. Алекс зробила дві затяжки, а потім передала цигарку. Вікі жадібно затягнулася і лише після другої затяжки почала насолоджуватися цигаркою. Дівчата сиділи й мовчки курили. Алекс стала почуватися трохи краще. Менш самотньою. Спустошення, яке душило її, коли вона прокинулася, мов та чорна свинцева ковдра, яку неможливо було скинути, раптом зникло.