— Коли його поховають? — раптово запитала Вікі під час цієї тиші.
— Поховають? — Алекс навіть не думала про це. Бенні був мертвий, але той факт, що його тіло все ще десь існує, повинно було бути десь, напевно, з поліцейськими, і що, звісно, його треба буде колись поховати, це були речі, які тільки зараз, з питанням Вікі, виринули в її розумі.
— Звідки мені знати, коли його поховають, — сказала вона. — Я не можу просто зайти і запитати поліцейських. Вони, мабуть, навіть не знають його імені. У газеті навіть не вказано його справжній вік.
— Тоді як вони збираються його ховати? Просто так, без імені і всього іншого?
— Поняття не маю, — Алекс знизала плечима. — Вони самі розберуться. Вони ж поліцейські.
— Аякже. Ті поліцейські, яких я знаю, занадто дурні для цього. Крім того, їм байдуже, якщо їм доведеться поховати когось із нас без імені та без надгробку.
— Ти хочеш сказати, що у Бенні навіть не буде пристойної могили?
— Я не знаю. У всякому разі було б краще, якби вони знали його імя, правда?
— Сказати поліцаям його ім’я... Чи це не те саме, що здати його?
— Фігня це все! — заявила Вікі рішуче. — Хтось повинен сказати поліцаям, хто він такий. Це дружня послуга. Останнє, що ми можемо зробити для нього.
— Я не знаю... я не можу...
— Якщо у тебе є десять пфенігів на телефонну будку, я зроблю це за тебе. Я подзвоню поліцаям і скажу їм, хто такий Бенні. Щоб він хоч отримав пристойну могилу. Зі своїм іменем.
— Я... — Алекс раптом відчула, як на її очі навернулися сльози, це почуття нахлинуло на неї так раптово, що їй довелося зібратися, щоб продовжити говорити. — Я навіть не знаю його прізвища, — сказала вона.
— Не хвилюйся, я дізнаюся, — втішила її Вікі. — Я думаю, що він і Котце були в одному дитбудинку.
У коридорі стояв вражаючий стіл, навіть більш імпозантний, ніж той, що був у кабінеті начальника поліції Гжезинські. Рат розкинув руки на коштовній інкрустованій стільниці. Біля його портсигара, в якому ще залишалася дюжина цигарок «Оверштольц», — цього разу він підготував провізію, лежали дві зачитані газети, а біля них — чашка кави, склянка води й наполовину заповнена попільничка. Письмовий стіл, цей справжній монстр, вже привернув його увагу вчора по дорозі до Ґольдштайна — він стояв прямо біля ліфтів, і звідти відкривався чудовий вид на двері в номер 301.
Після вчорашніх неприємностей Рат змінив тактику спостереження. Вайс, якому він доповідав уранці, не хотів призначати до нього більше людей, незважаючи на труднощі, описані Ратом, тому йому довелося змінити підхід: якщо непомітність була неважливою, вони, очевидно, могли поставити охорону прямо на порозі перед номером свого об’єкта. А цей письмовий стіл, яку б функцію він там не виконував, мабуть, суто декоративну, ідеально підходив для такого спостережного пункту. Обслуговування, можливо, було не таким ідеальним, як у головному холі, тут попільнички не спорожняли кожні три хвилини, але він принаймні зміг замовити тут каву, портьє без вагань приніс йому те, що він хотів, а також газети «Тагеблатт» та «Фоссіше». Рат насправді почувався тут як вдома. Тим більше, що тепер він міг частіше мінятися з Ґрефом і не мусив сидіти на одному місці цілий день.
Двері ліфта відчинилися з тихим стуком. Елегантна дама, яка трималася за руки з невисоким джентльменом, з цікавістю пройшла повз його стіл, і Рат дивився, як вона йде геть; він радів будь-яким змінам, особливо якщо вона мала такий гарний задок. Чийсь кашель змусив його обернутися. Поруч із ним стояв худий чоловік, який, мабуть, теж вийшов з ліфта — якщо тільки він не виріс із землі.
— Доброго ранку, — сказав Рат і підвівся.
Готельний детектив з кислою посмішкою потис йому руку.
— Нашу розмову учора перервали, — сказав він. — Я шукав вас у холі, але потім дізнався від вашого колеги, що ви сидите тут.
— Найкращий вид на номер 301, — кивнув Рат.
— Не зовсім непомітно, якщо можна так сказати.
— Справа не в непомітності, а в ефективності, — пояснив Рат.
— Зрозуміло, — Грюнерт знову посміхнувся своєю усмішкою з присмаком маринованого огірка. — Якби ви були такі люб’язні й нарешті пояснили мені, про що тут йдеться, я був би дуже вдячний.
— Ви ж розумієте, що інформація, яку я збираюся вам надати, повинна залишатися винятково між нами? Максимальна конфіденційність!
— Звичайно, — кивнув Грюнерт.
— Добре. Справа доволі проста: вашого шановного гостя Авраама Ґольдштайна серйозно підозрюють в причетності до американського кримінального картелю, і тому він перебуває під наглядом прусської поліції. Зрештою, ми ж не хочемо, щоб Берлін перетворився на Чикаго, чи не так?