— Ваш колега? — запитав Ґольдштайн. — Я помітив його ще вчора.
— Вибачте, що я не зміг познайомити вас особисто.
Ґольдштайн прогулювався площею, а тоді озирнувся, Рат наслідував його приклад. Робітники працювали біля Європейського дому{30}. Перед фасадом багатоповерхівки вони встановили величезні сталеві риштування, на які в найближчі кілька днів мали встановити одну з найпотужніших неонових вивісок міста. Перехожі постійно зупинялися й дивилися вгору, де робітники трималися за сталеві гілки і гвинтили неонові трубки. Ґольдштайн також підняв очі.
— Маю повідомити, — сказав він, — що будівельні майданчики, які у нас є зараз на Мангеттені, вражають більше. Якщо ви раптом захочете там працювати, то у вас має бути сильна воля до такої висоти.
— Ну, висота мене і тут цілком влаштовує, — відповів Рат і одразу розсердився. Навіщо він був таким балакучим з цим американцем, який, не упускаючи жодної деталі, добре усвідомлював своє оточення і, ймовірно, звертав увагу на кожну дрібницю інформації у всьому, що він чув.
— Боїтеся висоти? — одразу запитав Ґольдштайн, проте Рат більше нічого не сказав, навіть не подивився в сторону робітників від гніву. Коли Вайс нарешті звільнить його від цього завдання? Коли він нарешті зможе знову розслідувати справжнє вбивство?
— Хочете чашечку кави? — раптом запитав Ґольдштайн. — Я запрошую вас.
— Дякую, але я не можу прийняти ваше запрошення.
Ґольдштайн усміхнувся.
— Але якщо я збираюся десь випити чашку кави, — сказав він, — все одно сідайте поруч. Якщо ви самі хочете заплатити за каву, я не проти.
Невдовзі після цього вони вже сиділи в кафе «Європа» — з усіх місць вони опинилися саме там, де Рат провів своє перше побачення з Шарлі. У цей час не було танців, але на даху стояв галас. Перед ними на столі стояли два кавника з кавою, і Рат потай був задоволений тим, що американець став жертвою німецької залежності від кави. Каву подавали в кавниках з тонкими стінками, тому другу чашку неодмінно доводилося пити холодною або обшпарюватися на першій. Або і те, і інше.
Але Ґольдштайн залишив кавник без коментарів.
— Я особисто проти вас нічого не маю, — мовив він, наливши собі чашку. — Ви повинні просто залишити мене в спокої, нам обом так буде краще. Тоді, можливо, вам не довелося б везти свою машину до майстерні.
— Що ви про це знаєте? — Рат був роздратований тим, що Ґольдштайн був настільки відвертим у цьому питанні.
— Нічого, за винятком того, що я б не залишав свою машину без нагляду в такому кварталі, особливо таку гарну. Принаймні так мені порекомендував таксист.
— Я не можу залишити вас у спокої, це моя робота, — сказав Рат, — доводиться іти на жертви.
— Ви знаєте, що я американець, — Ґольдштайн помішував каву, яка була надто гарячою. — Як німець, ви, можливо, цього не розумієте, але найважливіше для мене — це свобода. Моя свобода. Якщо ви будете мені її обмежувати, то мені стане незручно. Одного разу. Просто щоб ви знали.
— Ви хочете сказати, що ви мені погрожуєте? Ми не в Америці, де поліцейських просто розстрілюють на вулиці.
— Мені здається, у вас неправильне уявлення про нашу країну. Вам варто її відвідати.
— Я знаю вашу країну.
Ґольдштайн нічого не сказав і затягнувся цигаркою. Рат був роздратований. Його постійно провокували на заяви, які не стосуються американця. Він витягнув зі свого портсигару цигарку «Оверштольц».
— Цікавий бренд, — сказав Ґольдштайн. — Можна мені одну?
Рат завагався.
— Ну, будь ласка! Якщо я щось візьму у вас, я не вважаю, що це буде хабар. Крім того, ви вчора спробували «Кемел».
— Пригощайтеся.
Чоловіки якусь мить мовчки курили й пили каву.
— Я досі не розумію, — сказав Ґольдштайн, — що я таке накоїв, щоб ви так поводилися зі мною.
— Ви використовуєте неправильний час. Справа не в тому, що ви вже зробили, а в тому, що ви можете зробити.
— Дивний принцип роботи у німецької поліції. Отже, я нічого не можу зробити, щоб позбутися вас?
— Ні. Хоча можете знову спробувати втекти.
— Знаєте, що? Я маю кращу ідею. Я просто почекаю, поки ваше начальство відкличе вас, щойно зрозуміє, наскільки це все безглуздо.
Алекс стояла на Бюшингштрасе і оцінювала ситуацію. Вона не знала точного часу, її кишеньковий годинник був нагорі разом з іншими речами в квартирі «Б», але зараз, певно, було близько пів на першу. З вікон доносився запах цибулі, капусти та ковбасок. Час обіду. Тільки перед чоловічим гуртожитком Армії порятунку стояло кілька обдертих фігур, які, мабуть, хотіли отримати ще трохи залишків з обіднього столу, а так Бюшингштрасе була майже безлюдною.