Товстун простягнув до неї свої ковбасні пальці й перегородив їй шлях до виходу, а з іншого кінця платформи вже ближче підходив поліцай. Алекс мусила щось робити. І вона вже знала що.
— Хіба ти не чув: «відійдіть від краю платформи»! — сказала вона і якомога сильніше вдарила товстуна між ніг.
Пряме попадання! Товстун згорбився, побагровів і сів просто на платформу.
Пролунав сигнал про відбуття, і хтось спробував зачинити двері, але Алекс швидко заблокувала їх правою ногою, потім втиснула своє тіло в розсувні двері й знову штовхнула їх. Щойно вона вскочила у вагон і зачинила за собою двері, потяг почав рухатися. Цього разу поліцейський виявився не таким швидким, вона встигла!
Пасажири навколо курили й робили вигляд, що їх не стосується те, що відбувається надворі, але Алекс проштовхувалася далі, у куток вагона, де ніхто не бачив того інциденту. Вона так сподівалася. Вона відчула безмежне полегшення, коли позбулася поліцая, і водночас безмежний гнів. Вона хотіла вдарити того мудака, сильно його вдарити!
Принаймні потяг прямував на схід. Вона могла вийти на зупинці «Петерсбургерштрасе», а потім повернутися до квартири А. Можливо, вона зустріне там Вікі чи Котце. Їй потрібно було відчувати, що у неї все ще залишається принаймні кілька друзів у цьому місті.
Коли чоловік в уніформі заговорив з нею, доброзичливий чоловік із сивими вусами, вона спочатку знизала плечима. Вона була так глибоко занурена у свої думки, що зовсім не зрозуміла, чого від неї хоче цей чоловік.
Поки він не повторив своє прохання:
— Ваш квиток, будь ласка!
Це спрацювало, він вислизнув від них. На мить йому здалося, що за ним слідкують, але потім чоловік, який вийшов з телефонної будки на Кохштрасе і пішов за ним до метро, зупинився на платформі і не сів у потяг. Усю поїздку він вивчав обличчя пасажирів метро, щоб переконатися, що серед них немає поліцейських. Коли він піднявся сходами на зупинці «Шьонгаузер Тор» і знову вийшов на денне світло, він нарешті переконався: ні, ніхто його не переслідує. На мить він заплющив очі й дуже глибоко дихнув, ніби стояв на легкому вітерці біля моря, хоча це було не що інше, як звичайне міське повітря, що пахло липовим цвітом, бензином та свіжим асфальтом. Проте яке він отримав від цього задоволення! Нарешті він знову може вільно пересуватися! Жоден впертий детектив не дихає йому в шию. Той все ще сидів перед ліфтами в готелі і думав, що Авраам Ґольдштайн цілий день у своєму номері читає газету і б’є байдики. Не було кращого способу позбутися цих настирливих поліцейських, аніж дозволити їм думати, що все під контролем.
Ґольдштайн глянув на записку. Там було написано «Гренадерштрасе», це десь тут, певно, якщо він правильно зрозумів. Він озирнувся, побачив робітників, які вкладають гарячий асфальт на оточеній ділянці дороги, побачив, як хлопчики-газетярі махали своїми товарами перед кнайпою на розі і викрикують заголовки газет, побачив, як з-за рогу котиться запряжений кіньми фургон, в задній частині якого лежали під брудно-сірим брезентом овочі. Він перейшов дорогу і відправився слідом за фургоном, який, як йому здавалося, їхав в потрібному напрямку. Коли він побачив вуличний знак, то зрозумів, що мав рацію.
Вулиця була жвавою, але трохи занедбалою, штукатурка на фасадах була брудно-коричневою, частково розсипалася, з деяких вікон люди вивісили свої випрані речі, щоб вони посушилися. Товар продавався майже скрізь, навіть на тротуарах, продавці стояли біля воріт, а деякі навіть продавали прямо з фургонів, припаркованих біля під’їзду. Він скрізь упізнавав літери івриту та зірки Давида: на вивісках магазинів або намальовані прямо на вітринах. Він бачив так багато єврейських магазинів в одному місці тільки в Нижньому Іст-Сайді, а ще у Вільямсбурзі{32}. І стільки каптанів. Ґольдштайн був здивований, він цього не очікував, вона йому про це не сказала, коли розповіла про магазин і записала адресу. Він не знав, які саме почуття він відчуває. Зневагу? Або навіть огиду? Він знав лише те, що не хотів мати нічого спільного з цими чоловіками в похмурому чорному вбранні, а з молодими та їхніми темними пейсами він волів би мати навіть менше спільного, ніж з білобородими старими. Він більше не хотів мати нічого спільного з ними та їхнім світом, який для нього втілював усе те, від чого він утік. Тіснота їхньої двокімнатної квартири, тяжко хвора мати, скиглій батько, який постійно молився, — він ненавидів й проклинав усе це.
«Ейб, — якось сказав йому Мо, — ти чортів антисеміт, єврейський антисеміт», — і розсміявся.
Звичайно, це була неправда, і те, і те було неправдою, він не був антисемітом, звичайно, ні, проте він також не став і справжнім євреєм. Принаймні не таким, яким хотів би його бачити батько.