Це почалося одразу після його бар-міцви{33}, його роздумів та сумнівів, у той час, коли він мав ще належати йому, але натомість дедалі більше відвертався від Бога свого батька та їхнього світу. Чи це хвороба матері загнала його під міст, де він приєднався до Мо? Чи, можливо, її смерть? Він більше не був у цьому упевнений. Він знав лише те, що відтоді все, що було пов’язано зі світом його батька, відштовхувало його, усі ті ортодоксальні та самовдоволені люди, якими завжди оточував себе Натан Ґольдштайн, і робив це ще більше, ніж раніше, після смерті своєї дружини. Старий і його ниття, яке він називав молитвою, але яке було нічим іншим, як жалістю до себе, — Ейб не міг більше це витримувати, він все частіше й частіше тікав з батьківського дому, і одного разу, коли йому щойно виповнилося чотирнадцять, він просто більше не повернувся додому. Краще непевне життя, ніж бути відправленим до тітки Естер, яка зовсім не була його тіткою, або до інтернату, бо саме так і планував зробити старий, коли виявив, що більше не може віддавати накази своєму синові.
Тоді Авраам Ґольдштайн ще мало знав життя, але одне знав напевно: він ніколи не хотів бути схожим на свого батька.
Він хотів бути американцем, а не жидом{34}, який щодня оплакує свою долю і постійно скиглить у вуха Ягве{35}, який нічого не знає, не хоче знати нічого, окрім Мішни та Гемари{36}, який навіть не розмовляє по-англійськи і боїться кожного американця, наче кожен гой{37} є російським козаком, який хоче забрати його життя, не помічаючи, наскільки це смішно виглядає, особливо посеред Вільямсбурга. Ні, Авраам Ґольдштайн, якого всі у кварталі щойно стали називати Ейбом, також на роздратування свого батька, вирішив більше не боятися. Ніякого страху перед гоями, ніякого страху перед євреями, ніякого страху перед Богом.
Він спілкувався з хлопцями Товстуна Мо ще до того, як остаточно покинув свого батька-скиглія і ту задушливу маленьку квартиру; хлопці Мо стали для нього тією родиною, якої він ніколи не мав, повністю американською, хоча усі вони й були євреями. Американськими євреями, які не скиглили, не оплакували свою долю, а адаптувалися, коли все йшло не так, як треба. Усе це не мало жодного відношення до світу його батька. Вони могли ходити тими ж вулицями, в тому ж самому Вільямсбурзі, під тим самим сірим американським небом, але вони ходили двома різними світами. Настільки різними, що ніколи не зустрічалися, хоча Натан Ґольдштайн щодня ходив через Вільямсбурзький міст до свого місця роботи, на швейну фабрику Грінберга в Нижньому Іст-Сайді, туди-сюди щодня, надто скупий або надто бідний, щоб їздити лінією Джамейка{38}. Ейб не бачив свого батька жодного разу до того дня, коли останки Натана Ґольдштайна готували до поховання на кладовищі Лінден-Гілл. Ейб був настільки п’яний, що ледве пам’ятав той день, за винятком хіба що того, як довгобороді люди в темних каптанах, які були друзями його батька, вже читали кадіш{39}, коли безбородий п’яний син померлого увірвався на церемонію. Оскільки Авраам Ґольдштайн не міг молитися разом з ними і ледве міг стояти, люди в чорних каптанах обережно посадили його в таксі й відправили геть.
Це був останній раз, коли він мав якесь відношення до чорних каптанів. І в Берліні, з усіх місць на цій планеті, він знову опинився серед них.
Чоловік, до чиєї крамниці він спустився в підвал, не був схожий на єврея, принаймні він не носив традиційний чорний капелюх. Це був ремісник у сірому халаті, який підпилював якусь незакінчену річ, невисокий та доволі худорлявий чоловік з головою, що лисіє, та кільцем густих кучерів навколо лисини. Чоловік примружився над своїми окулярами в дротяній оправі, коли Ґольдштайн увійшов у кімнату, що більше нагадувала майстерню. Він не сказав нічого, ані «Що вам потрібно?», ані «Добрий день», він лише коротко підняв на гостя очі, а потім знову почав щось підпилювати.
«Ріхард Айзеншмідт, інструменти», — так було написано на майже непомітній дерев’яній вивісці над входом, і Ґольдштайн припустив, що мовчазний чоловік був власником з таким влучним ім’ям. Він мовчки, як і худий чоловік, повільно зайшов до темної кімнати й почав розглядати речі на полицях, де лежали замаслені шматочки металу, він міг розрізнити різноманітні свердла й фрезерні головки, але значення більшості інструментів залишалося для нього чужим. Майстер весь час пильно спостерігав за ним, хоча здавалося, що він зосереджений лише на своєму напилку та заготівці. Лише коли довга тінь замовника впала прямо на його токарний верстат, він знову подивився вгору. Ґольдштайн подивився в його безстрашні очі.