Вебер подивився на годинник.
— Пані Ріттер, подбайте про дівчину, — сказав він і підвівся. — Я повернуся за ордером після зустрічі з доктором Келлером. До того часу підготуйте все, гадаю, що отримати хоча б особисті дані дівчини не складе труднощів. Решта фактів, здається, цілком зрозумілі. Наскільки я бачу, це рутинна справа.
Говорячи це, Вебер схопив свій капелюх і пальто, а тоді зник за дверима, швидко постукавши по крисах капелюха і залишивши по собі збентежене мовчання.
Ось вона, рутина. Мовчазна дівчина, яка справила на Шарлі досить сором’язливе враження і яка, як кажуть, напала на поліцейського в метро. Рутина. Для Шарлі ніщо в цій роботі не було рутиною і ніколи не повинно було стати, — так вона одразу заприсяглася собі.
— Тоді почнемо, — сказала вона, сівши в крісло за столом Вебера.
Судячи з вигляду стенографістки, Шарлі принаймні відповідала критеріям офіційної інституції. Поліцейський, дівчина та жінка з управління у справах неповнолітніх все ще в очікуванні стояли перед столом.
— Будь ласка, сідайте, — сказала Шарлі, вказуючи на ряд стільців.
Вона переглянула звіт з 81-го відділку поліції, який Вебер так різко розкритикував за відсутність особистої інформації. Відповідно до звіту, після того як кондуктор знайшов її в метро без квитка, порушниця напала на нього. Лише з допомогою кількох пасажирів дівчину вдалося пересилити і передати в руки поліції на станції метро «Петерсбургерштрасе». Вона також чинила жорстокий опір правоохоронцям. Офіцери наділи на неї наручники і знайшли у неї ніж, складаний ніж з плямами крові на лезі. Крім того, у неї була різана рана на лівій руці, яка була погано забинтована. Лише цього було достатньо, щоб виправдати тимчасовий арешт. Свідки з метро також розповідали про поліцейського із закривавленим обличчям, який переслідував дівчину на станції метро «Штраусбергерплац». Однак правоохоронці поки не змогли підтвердити цю історію. Жоден поранений поліцейський не повідомив про такий інцидент, також дівчина не могла прокоментувати ці заяви. Якщо вірити протоколу, затримана не вимовила жодного слова, окрім диких лайок та образ, принаймні не у відповідь на запитання офіцерів. Тож вся справа була доволі загадковою, але численних ударів ногами та кулаками в адресу поліцейських, які прискіпливо перераховувалися в матеріалах справи, вистачало для ордера на арешт та кримінальної справи. У Пруссії опір представникам правоохоронних органів не був незначним правопорушенням.
Шарлі підняла очі від папки. Стенографістка чекала із загостреним олівцем; соцпрацівниця і поліцейський сиділи. Дівчина все ще стояла.
— Ви теж можете сісти, — сказала Шарлі.
Дівчина не поворухнулася ні на сантиметр, лише її очі неспокійно забігали.
— Хочеш, щоб я це повторила? — запитала Шарлі. — Скільки тобі років? Ти не хочеш присісти?
Дівчина мовчки дивилася у вікно на фасади Магдалененштрасе.
— Не турбуйтеся, — сказав поліцейський, — вона не промовить ані слова, навіть якщо поставити її з ніг на голову, я це знаю.
Шарлі проігнорувала його слова і продовжила розмову з дівчиною.
— Але ми повинні принаймні знати твоє ім’я, — сказала вона, — і де ти живеш.
Мовчання.
— Мені робити нотатки? — запитала стенографістка.
Шарлі похитала головою.
— Якщо вам потрібна моя думка, — знову сказав поліцейський, — це одна з тих шмаркачів, які вештаються на старій осьовій фабриці біля скотобійні, і мені не треба її питати, щоб про це дізнатися.
— Ви все так добре знаєте, сержанте.
— Я знаю свою територію. І я впізнаю цю втікачку.
— Але ім’я затриманої ви назвати мені не можете.
— Кого хвилюють імена цих покидьків?
Соцпрацівниця здригнулася, але нічого не сказала. Здавалося, що стенографістка все ще була невпевнена, чи варто їй робити нотатки, і, перебуваючи в нерішучості, переводила погляд з однієї на іншого.
— Пане сержанте, з таким ставленням я зовсім не здивована, що ви навіть не змогли надати особисті дані підозрюваної. Як офіцер прусської поліції, ви повинні бути більш об’єктивним.
— Якщо б ви розпитували таку дівчину, а вона б не казала вам ані слова, а тільки б брикалася і дряпалася, то я хотів би подивитися, якою б ви тоді були об’єктивною!
— Можливо, ви недостатньо м’яко розпитували дівчину. Коли я бачу, як ви поводитеся тут...
— А як я поводжуся? Хто має дозволяти щодня ображати себе таким асоціальним шмаркачам лише за те, що він носить уніформу? Хто має боятися, що кілька з них об’єднаються і поб’ють вас усією бандою? Таке вже відбувалося! Хто зіштовхується з ними щодня, ви чи я?