Шарлі довелося взяти себе в руки. Її тон загострився, але залишився дружнім.
— Зніміть, будь ласка, наручники, сержанте, — сказала вона.
— Вибачте?
— Я хочу, щоб ви зняли з дівчини наручники, перш ніж я почну її допитувати. Вона не злочинець.
Сержант знизав плечима й намацав у кишені ключ.
— Ви тут начальник.
Він сказав це так, ніби сам у це не вірив, але без нарікань відімкнув наручники. Нічого не сталося, дівчина залишилася спокійною.
— От бачите, — сказала Шарлі.
— Ну, це ви не бачили її сьогодні вдень!
Сержант закріпив наручники на поясі своєї уніформи.
— Я хотіла б допитати дівчину за вашої відсутності, — сказала Шарлі.
— Що, пробачте?
— Мені здається, ви її лякаєте. Ви або ваша уніформа. Ви б не були такі ласкаві...
Сержант знову знизав плечима й підвівся.
— Якщо ви так хочете. Адже ви тут начальник.
Шарлі подивилася на стенографістку, яка не зробила жодного руху, щоб піднятися.
— Я думаю, буде краще, якщо ми поки не робитимемо нотаток, — сказала вона, і стенографістка засунула блокнот до кишені.
Жінка з управління у справах неповнолітніх також піднялася і підійшла до дверей.
— Ви маєте рацію, — сказала вона, — випробуйте щастя самі. Дівчина нікому з нас не довіряє. Напевно, думає, що я тут лише для того, щоб відправити її в дитячий будинок. Я вже пояснила їй, навіщо я приїхала сюди.
— Але вам потрібен хоча б один свідок, — знову втрутився сержант.
— Це не офіційний допит. Йдеться про повернення втраченої довіри, щоб зробити допит можливим передусім. Я покличу вас, коли ми будемо готові.
Шарлі почекала ще мить, поки двері зачинилися.
— А тепер сідай, — сказала вона, — чи ти справді хочеш весь час стояти?
Дівчина на мить завагалася, а потім сіла на стілець. Шарлі подивилася на неї, але не могла спіймати її погляд. Вона штовхнула коробку цигарок «Юно» через стіл.
— Ти палиш? — запитала вона. Ще одне коротке вагання, потім залежність все ж перемогла, і дівчина потягнулася до цигарок.
— Ти не любиш говорити, чи не так? — запитала Шарлі після того, як дівчина затяглася. — Ти боїшся сказати щось не те... — Шарлі також запалила «Юно». — Тобі не потрібно говорити, якщо ти цього не хочеш. Ти також можеш просто кивнути або похитати головою. У будь-якому разі те, що ти зараз скажеш, не буде записано. Це залишиться між нами.
Дівчина жадібно затягнулася цигаркою й уникала дивитися Шарлі в очі. Вона не сказала жодного слова.
— Твоя рана болить? — Шарлі показала на свіжу пов’язку. Для того щоб оглянути рану та знову її перев’язати, за протоколом дівчину довелося тримати кільком офіцерам. Не дивно, що в цих очах така паніка! — Як це сталося з твоєю рукою?
Дівчина стиснулася на стільці, і Шарлі зрозуміла, що поставила неправильне запитання.
— Не треба боятися, ми не збираємось тут відривати тобі голову лише тому, що ти побилася з парою поліцейських. Ми хочемо тобі допомогти.
Дівчина визирнула у вікно й нічого не сказала.
— У тебе не було грошей на квитки?
Мовчання.
— Знаєш, мене теж якось спіймав контролер, коли я була приблизно твого віку. Через це у мене було багато неприємностей вдома, але це не призвело до кінця світу.
Дівчина все ще мовчала, і, здавалося, що це зміниться не скоро. Шарлі могла собі уявити, як звичайний поліцейський може втратити терпіння через таку поведінку, адже вона й сама була зараз на межі того, щоб накричати на вперту дівчину, яка сиділа перед нею на стільці, щоб розбудити її.
— Ти повинна допомогти нам, якщо хочеш, щоб ми допомогли тобі, — сказала вона. — Якщо ти скажеш нам своє ім’я та місце проживання, ми зможемо відправити тебе додому. Інакше нам доведеться тебе замкнути, доки ми це не дізнаємося, — Шарлі чула те, що вона сказала, першу погрозу, яку вона вимовила, але, здавалося, це справило на дівчину таке само незначне враження, як будь-що інше. — Я не хочу замикати тебе, і я не думаю, що ти теж цього хочеш. Але тоді тобі доведеться відкрити рот.
Дівчина ніби задумалася. Після всіх слів! Справа пішла. Шарлі вже сподівалася одразу почути перші слова, як у коридорі почався гучний переполох. Гудіння голосів, гучний крик. Звучало гірше, ніж банда бунтівників, яку збираються незабаром поставити перед судом. Спочатку Шарлі хотіла не звертати уваги на цей гомін, але шум не припинявся.
Нарешті вона поклала «Юно» в попільничку й підвелася.
— Зачекай секунду, — сказала вона дівчині й відчинила двері в коридор. Там панував великий ажіотаж, більшість кабінетів були відкриті навстіж, усі зібралися в коридорі, скрізь стояли групи людей, які щось обговорювали та жестикулювали. Декілька осіб у наручниках були проведені повз під конвоєм людей в уніформі, їхній одяг справляв враження лахміть, хоча не було зрозуміло, чи порвані штани могли бути наслідком бійки, оскільки у більшості чоловіків були подряпини на руках чи на обличчі, а один тримав марлеву пов’язку над рваною раною на лобі, з якої йшла кров. І всі разом говорили й голосно кричали. Неотесаний сержант з 81-го відділку, якого Шарлі щойно випровадила з кабінету, сидів згорблено, наче під вагою страждань, на дерев’яній лаві, де зазвичай доводилося чекати бідним грішникам, затуляючи обличчя руками. Соцпрацівниця марно намагалася втішити чоловіка.