— Що тут відбувається? — захотіла дізнатися Шарлі.
Жінка знизала плечима.
— Безробітні, які влаштували безлад на алеї Франкфуртер. Хтось щойно сказав, що було застрелено поліцейського, — вона вказала очима на сержанта. — Я не зрозуміла його імені, але це, мабуть, був друг нашого сержанта.
— Вони вбили Еміля, ці свині, ці щури! — поліцейський так раптово підвівся і заревів, що дві жінки аж підскочили. Чоловік ніби втратив самовладання, обличчя його почервоніло. — Всіх їх треба розстріляти! Цих проклятих комуністів!
Раптом він підскочив і схопив за комір худого чоловіка, якого проводили повз них в наручниках. Двом колегам довелося його відтягнути.
«Прокляття, який сьогодні жахливий день», — подумала Шарлі. Чи був сержант взагалі здатний після всього працювати, чи вона тепер мала попросити для нього заміну, це вона могла вирішити пізніше; спочатку їй доведеться розібратися з утікачкою.
Коли Шарлі повернулася до кімнати й хотіла зачинити двері, вона завмерла. Стілець, на якому щойно сиділа дівчина, така напружена й боязка, був порожній; в попільничці диміли дві цигарки. А вікно, що виходило на Магдалененштрасе, було відчинене. Шарлі кинулася до підвіконня й подивилася на вулицю. Дівчина зникла. Вона відчула, як у неї підгинаються коліна, і зібралася із силами.
Адже сили їй ще знадобляться.
Лише тепер, коли вона заспокоїлася, то зрозуміла, як сильно біль пронизує її втомлені кістки. Вона присіла позаду «Опеля», за яким ховалася, схопившись за свою щиколотку. Мабуть, там було на кілька метрів вище, ніж їй здавалося, але чи був у неї інший вибір? Коли та жінка, секретар судді чи ким вона там мала бути, встала й підійшла до дверей, Алекс побачила свій шанс. Через шум в коридорі ніхто не чув, як вона відчинила вікно, хоча воно трохи й заскрипіло. Вона залізла на підвіконня і, не замислюючись, поглянула вниз, де помітила широкий карниз над вікном першого поверху, на який вона легко спустилася. До тротуару залишалося ще більше двох метрів, але у неї не було часу, треба було тікати швидко, щоб ті, хто був всередині, її не помітили. І ось вона присіла навпочіпки й спустилася вниз уступом, затрималася там на якусь мить, звисаючи ногами в повітрі, а потім стрибнула. Сильний біль прошив її ліву ногу, але вона одразу ж піднялася на ноги і пошкандибала до сховку за «Опелем», який був припаркований лише за кілька метрів. Єдиним, хто бачив, як вона втекла, був хлопчик, що катався на своєму самокаті. Він з цікавістю подивився на дівчину, що присіла між машинами на узбіччі дороги. Алекс приклала вказівний палець до губ, і малий з розумінням кивнув.
Вона знову подивилася на вікно, з якого вилізла. Пані, яка її розпитувала, щойно визирнула назовні й повернула голову ліворуч і праворуч, не помічаючи її, тепер її вже не було звідти видно. Звісно, у будь-яку хвилину хтось міг виглянути з цього вікна, але це не грало ніякої ролі, адже вона не могла вічно сидіти навпочіпки, їй було потрібно рухатися далі, поки за нею знову не прибіжать поліцаї. Навіть якщо кожен крок віддає пекельним болем. Вона намагалася дуже швидко щоразу ступати на ліву ногу і якомога менше напружувати її, але навіть від цих коротких кроків всю ногу пронизував колючий біль, було таке відчуття, ніби в будь-який момент щиколотку доведеться відірвати. Вона стиснула зуби й шкутильгала далі й далі, не озираючись, тільки вперед. Вона мала дійти до метро, це був її єдиний шанс. Якби не той дурний контролер... Хай йому грець, не думай про це!
Вона майже дійшла до алеї Франкфуртер, коли вирішила озирнутися. Переслідувачів не було видно, ніхто не переслідував її, ані в уніформі, ані в цивільному одязі. Прокляття, чи вона справді змогла вибратися з цієї халепи? Шум транспорту на алеї Франкфуртер пришвидшував її кроки, стакато{41} болю, що пронизувало її щиколотки, ставало дедалі швидшим, як і її дихання. Хай йому грець, цей дурний біль, спочатку травмована рука, тепер ще й щиколотка!