Погіршувати ситуацію. Наче це ще було можливо. Цей момент все ще був в її пам’яті, момент, коли вона усвідомила свою невдачу, коли подивилася на порожній стілець, на цигарку в попільничці, а потім у вікно і на вулицю. Вона одразу забила тривогу, але, здавалося, нікого не цікавили її турботи, на неї скрізь дивилися порожні обличчя. Ніхто не надавав пріоритету вуличній нахабі, яка щойно втекла, не в той день, коли на алеї Франкфуртер відбувалася стрілянина, а один поліцейський уже загинув. Навіть жінка з управління у справах неповнолітніх лише знизала плечима, коли Шарлі забила тривогу; навіть здавалося, що її влаштовувала втеча дівчини — одним приводом для турбот менше.
Тож Шарлі сама вирушила на Вагнерплац і далі по Магдалененштрасе, шукаючи втікачку. Звичайно, все було даремно. Дівчини там давно не було. Шарлі пройшла пішки аж до алеї Франкфуртер і до метро, а потім здалася.
Тільки Вебер зацікавився її проблемою, коли повернувся із зустрічі з прокурором. Судовий радник насправді закричав, коли Шарлі розповіла йому про втечу дівчини. Вона, певно, збожеволіла, знехтувавши найпростішими правилами техніки безпеки, що абсолютно неприпустимо для цієї роботи. І це ще були доволі необразливі звинувачення, які він кинув на адресу Шарлі. Кожне слово мало не завдавало їй фізичного болю та било її ще дужче через те, що вона й сама хотіла дати собі ляпаса. Наскільки ж наївною треба було бути? Вебер, цей мудак, оголосив їй догану! Судова рада відправила її додому і відпустила зі служби на решту тижня.
«Я впевнений, що ви знаєте, що буде проведено ще одне розслідування цього інциденту, — сказав він. — І що цей випадок потрапить до вашої особистої справи».
Але найбільше її вразила його лицемірна спроба втішити її дивно м’яким голосом після того, як він кричав на неї, випускаючи пар протягом п’ятнадцяти хвилин. «Якщо я можу дати вам пораду, — сказав він, коли вона вже була у дверях, і в його голосі бриніло по-батьківськи доброзичливе розуміння, — пошукайте для себе щось інше, це не для вас. Ви — жінка! Знайдіть собі гарного молодого чоловіка й одружіться з ним!»
Шарлі не могла відповісти на це нічого, не сказала йому ані слова. Раптом вона знову побачила, як сидить в тому кельнському кафе і чує інший голос, що випромінює розуміння: «Щойно ви одружитесь, вам більше не доведеться працювати». Як тоді, так і зараз вона не могла нічого на це відповісти.
Але вона все ще могла діяти. І вона не мала наміру виконувати вказівки Вебера. Вона сіла в трамвай, але не поїхала додому, лише до алеї Франкфуртер і звідти на електричці ще дві станції, доїхала до Рьодерштрасе, до старого осьового заводу, і через діру в іржавому паркані пролізла на територію покинутої компанії. Принаймні вона мала спробувати, навіть якщо їй важко було повірити, що дівчина втекла з усіх місць саме сюди. Навіть якщо це місце належить молодим людям, які ночували тут.
Шарлі обшукала увесь перший поверх, потім другий і навіть знайшла там кілька речей: залишки воску, порожні пляшки, стару зламану ложку і насамперед сліди покришених цигарок, при цьому не знайшовши жодного недопалка, не кажучи вже про тих, хто ці недопалки курив. Обід був просто неправильним часом доби, можливо, їй варто повернутися сюди вранці, коли тут всі тільки прокидаються. І тоді краще взяти з собою Гереона. Їй було не дуже комфортно перебувати на самоті в цьому кварталі, на цій покинутій фабриці; Шарлі повернулася до бетонних сходів з потертим сталевим поруччям і повільно, крок за кроком, почала спускатися ними.
Вона підстрибнула. З нізвідки перед нею біля підніжжя сходів з’явився хлопець, високий хлопець з квадратним черепом та нігтями з чорним обідком бруду. Спочатку він здавався таким же здивованим, як і вона, і тупо позіхав, а тоді на його обличчі заграли жовна. Однак це не зробило його на вигляд розумнішим. Хоча одну річ, здавалося б, він знав: наскільки він страшно виглядає, хоча йому, можливо, було не більше сімнадцяти років. Він підкачався і вдавав сильного чоловіка, схрестивши руки, щоб вони здавалися більш мускулистими. Але м’язів і так вже було забагато. Шарлі намагалася не виказувати свій шок.
— Не вмієш читати? — сказав хлопець, коли нарешті зайняв потрібну позицію. — Тут прохід заборонено.
— Я саме збиралася йти, — мовила Шарлі й була здивована, наскільки пискляво звучав її голос.
«Яка ж ти дотепна й кмітлива, фройляйн Ріттер, — подумала вона. — Хіба ти не могла придумати нічого кращого, дурна корово? Ти його цим не вразиш!»