— Гаразд, — сказала вона, — але якщо ти передумаєш, ти завжди можеш зателефонувати мені. Як я вже сказала, я хочу вам допомогти. Я знаю, що Александра чогось боїться; можливо, їй варто поговорити зі мною про це. Я не з поліції і не із соціальної служби.
Вона вирвала аркуш паперу зі свого блокнота, який тримала при собі з часів роботи в інспекції, і записала свій моабітський номер{42}. Шарлі поклала папірець на сходинку, залишивши Вікі стояти біля підніжжя сходів, і вийшла на вулицю під скрипіння уламків незліченних розбитих вікон. Її серце ще калатало, коли вона пролізла в розламану дротяну огорожу й вибралася на вулицю. Шарлі швидко дійшла до алеї Ландсбергер, відкрила сумочку й порахувала дрібні гроші. Біля зупинки електрички вона попрямувала до найближчої телефонної будки.
Вдягнений у темний костюм, тримаючи в руках букет квітів, він стояв перед дверима в палату з латунним номером, який вказав йому черговий.
Він витріщився на номер, вагаючись туди увійти, й відсмикнув руку, яка вже збиралася постукати. Його охопив раптовий неспокій, нервозність, яка дуже рідко захоплювала його. Він відступив від дверей і почав крокувати полірованою підлогою, наче тигр у клітці. Здавалося, ніхто не заперечував проти цього, лише дитина, яку коридором тягнули у візку її батьки, з цікавістю дивилася на нього довше за інших. Він щойно вирішив увійти, незважаючи на всі свої побоювання, як несподівано й раптово відчинилися двері й з кімнати вийшов чоловік у чорному капелюсі, який серйозно подивився спочатку на відвідувача, а потім — на його букет, перш ніж продовжити свій шлях. Борода і пейси робили чоловіка старшим; Ґольдштайн, який з дитинства звик бачити чорні капелюхи, подумав, що йому було не більше тридцяти, швидше двадцять п’ять. Одного короткого моменту, коли двері відчинилися, було достатньо, щоб кинути погляд на решту відвідувачів, які все ще були в палаті, і їх було чимало. Здавалося, що біля лікарняного ліжка зібралася майже вся родина, включно зі ще одним чоловіком у чорному каптані. Але всі інші були одягнені у звичайний одяг.
Ґольдштайн тяжко зітхнув, коли двері знову зачинилися, і молодий єврей зник у коридорі на сходовій клітці.
Зрештою, цей час для відвідування був не дуже гарною ідеєю. Він не міг туди зайти, коли там були усі ці люди. Він раптом відчув себе там дуже недоречним зі своїм букетом квітів.
Поки що все працювало нормально. Ніхто не здивувався, коли черговий одразу дізнався для нього номер палати, коли він назвав ім’я пацієнта. З букетом у руці й одягнений у простий темний однобортний костюм, Авраам Ґольдштайн мав вигляд звичайного відвідувача лікарні. Під час годин відвідування коридорами бігало багато букетоносців, тому він не привертав особливої уваги. Все здавалося таким простим.
Але це було непросто, зовсім непросто. Ґольдштайн ходив взад-вперед перед дверима, не знаючи, що йому тепер робити. Люди всередині не могли його впізнати, він подумав, чи не варто просто почекати, поки родина знову піде, але потім прийняв рішення, подарував красиво пов’язані квіти спантеличеній медсестрі та залишив лікарню тим же шляхом, яким туди увійшов.
Вона сказала вийти до громадського входу, але її там не було, коли Рат завернув за ріг, і за риштуванням довкола Александерхауза з’явилося головне управління поліції. Вхід на Грюнерштрасе, що розташовувався прямо біля арок лінії міської електрички, був єдиним із частково вцілілими сходами. Хоча не можна було сказати, що поліцейське управління загалом було під загрозою зневаги, — це була величезна цегляна будівля, більша навіть за міський палац і побудована як палац, і її архітектуру, яка була розрахована справляти саме таке враження, безперечно, можна було назвати вражаючою. «Червоний замок» — так прозвали головне управління берлінці. Більшість поліцейських називали своє місце роботи просто «замком», інші трохи менш шанобливо — «заводом».
Він повинен був чекати її зовні на сходах, а не всередині з черговим і не в своєму кабінеті. Вона не сказала чому, але Рат підозрював, що Шарлі не хоче наштовхнутися на його колег. Проте це навряд чи могло статися на цьому розі, адже скільки б людей туди не входило чи не виходило звідти — ті, хто працював у поліції, взагалі уникали громадського входу. Насправді Шарлі взагалі нічого не сказала по телефону, лише те, що вона має зустрітися з ним на «Алекс» й потребує його допомоги.
Знову й знову Рату доводилося тягнути за повідець, тому що Кірі відволікалася на все й на всіх, обнюхувала кожен куточок й спостерігала за незнайомими собаками. Тільки сьогодні опівдні, коли Ґреф змінив його, а Рат пішов на тривалішу прогулянку з собакою, йому довелося грубо відбиватися від настирливого боксера.