— А я вас знаю, — сказав він, і Рат здригнувся. — Знову працюєте з відділом вбивств?
Шарлі продемонструвала чарівну посмішку.
— Тільки тимчасово, — відповіла вона, перш ніж Рат встиг щось сказати, — я маю допомогти інспектору знайти адресу. Родина Райнгольд.
Клерк кивнув і пішов до гігантської шафи з документами.
— Закінчується на «д» чи на «дт»?
— Обидві версії.
Чоловіку не довелося шукати довго. Він витягнув із шафи величезну шухляду, яку поклав на стіл.
— Усі Райнгольди мають бути тут, — сказав він. — З закінченнями на «д» і «дт». Як звати цього доброго чоловіка?
— Ми шукаємо жінку, — сказав Рат. — Точніше: дівчину.
— Неповнолітню? — службовець виглядав скептично. — Це ускладнює справу, — він погортав індексні картки. — Бачите ось це? У верхній частині карток зазначені лише імена голів домогосподарств. Діти та дружини окремо не вказані. І чи справді там записані всі діти, я не впевнений.
Рат зітхнув, а Шарлі одразу взялася до роботи. Як виявилося, в Берліні проживало рівно 97 сімей з прізвищем Райнгольд. Якщо додати ще й тих, хто писав своє прізвище з літерами «дт», то навіть більше сотні. Рат не міг приховати свій скептицизм.
— І ми маємо знайти дівчину на ім’я Алекс? — запитав він, але Шарлі це не налякало, вона вже читала першу картку.
Вони знайшли рівно п’ятьох Райнгольдів і одного Райнгольдта, в родині яких були Алекса, Александра або Алексія.
— І ви навіть не можете бути впевнені в тому, чи справді у всіх батьків тут зареєстровані їхні Алекси? — сказав Рат. — Хочеш відвідати всіх Райнгольдів у Берліні? Удачі!
Шарлі не відповіла. Вона вже знову гортала картки й починала сортувати далі.
— Що ти робиш? — запитав Рат.
— Думаю, що вона зі Сходу, з Фрідріхсгайна чи Ліхтенберга. Якщо почати з цих адрес, то перевіряти набагато менше.
Всього залишалося ще близько дюжини. Рат спочатку подумав, що вона жартує, коли Шарлі почала говорити про те, що сьогодні перегляне всі адреси, але потім зрозумів, що вона налаштована серйозно.
— Вже половина на сьому, — запротестував він, — люди вечеряють, а за кілька годин ляжуть у ліжко!
Вона нічого не сказала, її погляд був достатньо красномовною відповіддю для нього і придушував будь-який протест в зародку. Рат зітхнув і витяг олівець. Тоді він почав переписувати перші адреси з картки у свій блокнот.
— Гаразд, — сказав він, — але тоді ми розділимося, щоб перевірити їх швидше.
Шарлі посміхнулася йому, і Рат знову зрозумів, що зробив би все заради цієї посмішки. І пошук адрес був найлегшим заняттям.
На вулиці перед лікарнею його зустрів несподівано сильний вітер, який пронизав до кісток. Проте він відмовився від таксі. Він не міг зараз впасти на оббивку автомобіля, він почувався занадто неспокійно для цього. Ходьба допомагала. Ходьба завжди допомагала. Ґольдштайн витягнув із пачки цигарку «Кемел». Вітер перетворив запалювання цигарки на гру в терпіння, лише піднявши комір пальта для захисту від вітру, йому вдалося це зробити. Він поклав запальничку назад до кишені й пішов далі.
Очі старого все ще дивилися на нього. Очі людини, яка знала, що скоро помре, і яка знала, що це знання не зможе його збентежити. Скільки людей не розуміли, що їхній час настав? А коли вони це зрозуміли, то не хотіли в цьому зізнаватися, трималися за життя до кінця. Більшість людей просто не очікували смерті, і коли вона неминуче приходила, в їхніх очах не залишалося нічого, окрім чистого й порожнього здивування та жахливого усвідомлення того, що все скінчилося.
Ґольдштайн дійшов до Бадштрасе. За рестораном, де він щойно сидів і чекав, дорога вела через маленький, абсолютно прямий струмок. Він зупинився на мосту, ще кілька разів затягнувся цигаркою, а потім жбурнув її в чорну воду. На вулиці все ще було багато руху. Незважаючи на свою назву, вона зовсім не нагадувала модний курорт. У шитому на замовлення костюмі Ґольдштайн був там одним із модних винятків. Літнє пальто закривало його, тож він не виглядав у цьому місці занадто стильно. Він засунув руки до кишень пальта й пішов за потоком перехожих.