Біла літера «М» на синьому фоні здалеку світила крізь ніч. Станція метро мала надземний вестибюль; елегантна сучасна цегляна будівля зустріла його яскравими неоновими вогнями. Він вивчив план лінії і побачив, що поїзд прямує на південь. Жодної черги в касі. Ескалатор вів глибоко під землю. Ґольдштайн дістався донизу, а тоді обернувся. У дальньому кінці він розгледів чорну постать, яка щойно спустилася сходами, і спочатку подумав, що його уява грає з ним якийсь жарт. На сходах стояв «чорний капелюх» і повільно плив униз, з такою ж рівномірною швидкістю, як і всі тут. Старий єврей, який нагадував йому його батька, чиє волосся теж посивіло. Що ж, усе було не так вже й незвичайно, єврейська лікарня зовсім поруч, але чоловік, який так повільно плив унизу, здавався йому привидом, діббуком{46}, привидом Натана Ґольдштайна, який прийшов відвідати сина.
Внизу на платформі він втратив з поля зору «чорного капелюха» і почав вірити у те, що це справді був привид. Але потім чорна фігура з’явилася знову, ніби допливла вниз, і, досягнувши дна, ступила шкутильгальний крок, такий же дивний шкутильгальний крок, як колись робив Натан Ґольдштайн. Роблячи нескінченну кількість таких маленьких кроків, його батько двічі на день проходив через Вільямсбурзький міст до швейної фабрики Грінберга в Нижньому Іст-Сайді й назад. «Чорний капелюх» багато в чому нагадував його мертвого батька, за винятком одного: Натан Ґольдштайн ніколи б не сів на потяг, він був занадто скупий для цього. Або просто занадто бідний.
Старий єврей зупинився приблизно на середині платформи. Він здавався відокремленим від навколишнього світу, від рекламних щитів, від електричного світла, а найбільше — від людей, які чекали поруч із ним на свій потяг.
Ґольдштайн спочатку навіть не помітив чотирьох чоловіків у коричневому одязі, хоча вони сміялися й розмовляли надто голосно. Він озирнувся.
Мабуть, вони спустилися ескалатором за хвилину після єврея, четверо почервонілих від алкоголю чоловіків, які саме наздоганяли чоловіка з пов’язкою на обличчі, який демонстративно повертався до них спиною і який, як Ґольдштайн і старий єврей, певно, вийшов із лікарні. Четверо були одягнені в одноманітні сорочки кольору нездорової діареї, військові кашкети відповідного коричневого кольору, і кожен носив червону пов’язку на лівій руці. Спочатку Ґольдштайн подумав, що вони комуністи, Маріон сказала, що вони нібито були в цьому районі, але потім він упізнав чорний хрест у білому колі, хрест із гачками, символ, який Ґольдштайн кілька разів бачив у цьому місті, але не пам’ятав, де саме. «Чорний капелюх», здавалося, одразу впізнав цей знак та уніформу: він непомітно відійшов від чотирьох чоловіків, повільно й ненав’язливо, без жодного шкутильгального кроку, протиснувся на другий кінець платформи. Інші люди, які чекали потяг, також помітили прибулих, але ніхто не хотів цього показувати, усі зосередилися на тому, щоб мати вигляд якомога більш непомітний та нецікавий.
Ґольдштайн зупинився, і сорочки лайнового кольору проштовхнулися повз нього, здавалося, не помічаючи всіх атмосферних змін, які вони спричинили. Їхній алкогольний перегар відчувався навіть у затхлому повітрі метро. Вони вже пройшли повз нього, коли він почув, як один із чоловіків крикнув:
— Так, а що тут у нас?
Чоловіки в уніформі зупинилися, їхні крики та сміх зникли, як остання дощова вода в яру, як і останні тихі розмови на пероні.
— Хтось тут заблукав? Я думав, що це арійська платформа!
Інші в коричневих сорочках засміялися. Інші перехожі витріщалися у свої газети або на носки черевиків. Старий єврей покинув спроби бути невидимим.
— Можливо, ми маємо вказати бідоласі правильний шлях!
Це не було схоже на добрі наміри бойскаутів. Єврей відновив свій колишній швидкий крок і цілеспрямовано попрямував до ескалатора в дальньому кінці платформи.
— Гей ти! Батьку, — знову покликав представник «коричневих сорочок», — ми звертаємося до тебе! Зупинися зараз же.
Але «чорний капелюх» не зупинився, навіть не обернувся. Четвірка у коричневих сорочках повільно почала бігти.
— Гей, Іцигу{47}, — кричали вони вслід чоловікові, що тікав, — гей, зупинися, коли з тобою розмовляють німці!
Єврей вже дійшов до ескалатора. І на цьому він теж не зупинився, а сходинку за сходинкою піднімався вгору, від чого швидко зник з поля зору Ґольдштайна. Четверо чоловіків уже підійшли до сходів. Ейб, здається, був єдиним, хто бачив цей інцидент, всі інші продовжували дивитися в свої газети або просто в землю. Лише коли прибув потяг, вони підняли очі й склали газети. Двері відчинилися, і зайшли перші пасажири. Ніхто не вийшов; потяг починав свій шлях тут і мав не відходити з платформи ще кілька хвилин. Ґольдштайн подивився на відчинені двері вагона, що чекав, потім перевів погляд на ескалатор, який невпинно котився вгору, хоча наразі туди нікого було транспортувати.