Паніка в очах товстуна зростала. Втекти чи напасти? Що тут було правильним рішенням? Зрештою він опустив «Люгер», розвернувся й утік.
— Гарний у вас командир загону, — сказав Ґольдштайн скиглію Ґерду, який все ще оплакував втрату кількох пальців на ногах. — Просто покинув вас усіх тут!
Штефан застогнав і повільно потягнув руку до свого закривавленого носа. Доторкнувшись до нього, він голосно скрикнув і відразу прийшов до тями. Третій теж потихеньку отямився.
Усі троє витріщилися на нього. Ґерд, цей бандит з простреленою ногою, на його очах справді стояли сльози, і він виглядав досить засмученим.
— Я не знаю, що ви собі думали, — сказав Ґольдштайн, — можливо, чекали, що це буде якийсь пікнік чи щось подібне. Але ви помилялися. Ви всі отримали кілька синців...
— Синців?! — заголосив Ґерд. — Але моя нога!
— ...але я раджу вам одне: котіться звідси у пекло, поки я не передумав.
Штефан та інший чоловік в уніформі звелися на ноги, Штефан швидко глянув на кульгавого, а потім вони зникли, кожен в своєму напрямку. Ґольдштайн став перед Ґердом.
— Ти чуєш ногами? Це стосується і тебе.
Чоловік із кастетом заридав.
— Моя нога! Як я маю тепер ходити?
— Мені наплювати. Спробуй стрибати чи повзти. — Сльози діяли Ґольдштайну на нерви. Маленький Ґерд хвилину тому ладен був розтрощити йому щелепу кастетом, а тепер поводився, як першокласник, який щойно пізнав всю серйозність життя на шкільному подвір’ї. Він показав плаксію «Ремінгтон». — У будь-якому разі на твоєму місці я б пострибав, якщо ти не хочеш ризикувати ще однією ногою, мудаку.
Чоловік голосно закричав від болю, коли вперше став на ліву ногу. Потім він переніс свою вагу на п’яту, і, здавалося, це спрацювало. Він повільно пошкутильгав до конуса світла, поки не дістався стежки. Він трохи перепочив на лавці в парку, перш ніж шкутильгати далі.
Ґольдштайн підійшов до старого єврея й простягнув йому його чорний капелюх. Старий виглядав трохи пом’ятим, а під його білою бородою з’являвся густий синець, але загалом він добре пережив цю ситуацію.
Ґольдштайн простягнув йому руку.
— Підіймайтеся, батьку, — сказав він, допомагаючи напрочуд легкому чоловікові знову підвестися. Він струсив бруд і травинки зі свого каптана і подивився на свого рятівника, як на месію, однаково з недовірою та захопленням.
— Щоб ми одразу зрозуміли один одного, — сказав Ґольдштайн, — мене не існує, ви мене ніколи не бачили!
— Але я вас бачив! — старий ніби й не чув його. — Ви стоїте прямо тут.
— Але насправді я десь в іншому місці.
— Ви тут і ще десь? Хто ви такий?
— Для вас я архангел Михаїл, якщо вам конче потрібне якесь ім’я. Отже, почнемо спочатку: цього ніколи не було! З вами нічого не сталося. Я зараз відведу вас додому до вашої родини, і ви забудете всю цю історію, добре?
— Дуже дякую вам, — сказав старий. — Але вам не слід було стріляти, — він похитав головою. — Стріляти неправильно.
Ґольдштайн більше нічого не сказав. Сперечатися з упертими євреями такого калібру було марною тратою часу, він знав це зі свого досвіду. Він подав руку старому і повів його на гравій.
— А ви чули історію про старого ребе Занновіча з Лубовіце? — запитав старий, проте зовсім не чекав відповіді. Ґольдштайн закотив очі й прислухався. Насправді він, мабуть, вже чув цю історію раніше, багато-багато років тому.
Новий місяць виявився багатим на події. Вайс запросив усіх представників вищих чинів кримінальної поліції, всіх-всіх, починаючи від інспектора, до великої конференц-зали. Рат завчасно отримав цей наказ, а тоді дав Ґрефу повідець Кірі, відправив помічника інспектора в «Ексельсіор» і пригостив себе кавою в їдальні. І ось він вже стояв у натовпі, що утворився перед входом до зали, де було кілька знайомих облич з інспекції, Вільгельм Бьом, наприклад, зі свіжою засмагою, отриманою під час відпустки. Рат дав би цьому кремезному старшому інспектору ще кілька днів відпустки, навіть цілий достроковий вихід на пенсію з повною зарплатою, але цього тижня бульдог Бьом вчасно повернувся на роботу. Рат тримався на безпечній відстані, стоячи поруч із деякими офіцерами з відділу боротьби з наркотиками, які пліткували про Артура Небе, свого колишнього боса, якого Вайс призначив начальником відділу пограбувань лише кілька тижнів тому. Амбітного Небе колеги не любили, його вважали учнем Бернгарда Вайса, а людям, яких нібито чи насправді просував вгору кар’єрними сходами якийсь начальник, було нелегко в «замку». Рат, якого вважали фаворитом тодішнього начальника поліції Цьоргібеля, коли ще був новачком, міг би заспівати з цього приводу сумну пісню.