— Ну, все одно це не можна було назвати родиною. У них був один порядний син Гельмут, але він не захоче більше мати нічого спільного зі своїми старими. Якщо він при здоровому глузді! А Карл, його молодший брат, мабуть, вже давно у Москві чи ще десь, де його переховують «червоні». Він у розшуку. Хіба ви не чули про вбивство Бекмана?
Це ім’я нічого не говорило Шарлі, вона надто довго не працювала у відділі вбивств. Вона похитала головою.
— Генріх Бекман, — продовжив чоловік. — Він був у правлінні нашого будинку. Це було у всіх газетах. Люди кажуть, що Карл Райнгольд його застрелив. Можливо, через орендоване майно, можливо, ще й тому, що Бекман був членом СА, а маленький Калле був у «Червоному фронті», пішов, кажуть, стопами батька. Ну, а після вбивства він зник, Райнгольд-молодший, це дивно, чи не так? І його сестра, можливо, теж причетна до цього, вона ще той фрукт. У будь-якому разі поліцаї шукали їх обох, коли вона ще жила тут. А тоді вони обоє зникли, це дивно, чи не так?
Шарлі була повністю приголомшена потоком слів шерифа заднього двору. Тепер вона згадала цю історію, яка потрапила в заголовки газет на Різдво. Нацисти тоді справді здійняли багато галасу, але врешті-решт командир загону СА Генріх Бекман, ймовірно, виявився не таким важливим, щоб стати другим Горстом Весселем{62}, і в якийсь момент ця справа вже нікого більше не цікавила.
— Але ви все про це знаєте, — сказала Шарлі.
— Треба стежити за червоним набродом, треба знати, хто живе з тобою в одній хаті.
— Тоді ви явно не комуніст...
— Хіба я схожий на них?
— А та сестра, ви випадково не знаєте її ім’я?
— Її звати Алекс. А повністю — Александра. Але все це має бути у ваших записах, чи не так?
Він все ще думав, що вона була працівницею соціальної служби у справах неповнолітніх. Шарлі дозволила йому повірити в це.
— Звичайно, — сказала вона, усміхаючись, — але хіба я виглядаю так, ніби тягаю за собою цілу шафу з картотекою?
Копернікусштрасе була не найкращим місцем для життя, багатоквартирні будинки шикувалися поряд з багатоквартирними будинками, а ліпнина з деяких фасадів вже обсипалася. Будинок, у якому тепер жив Гельмут Райнгольд, був тут єдиним, на передню частину якого відносно нещодавно, принаймні вже після війни, вилили кілька відер свіжої фарби. Кілька годин тому Шарлі дзвонила тут у двері, й у квартирі не було жодного руху, а тепер, одразу після першого дзвінка, двері відчинила жінка, яка дивилася на неї втомленими очима. З квартири повіяло ароматом смаженої цибулі.
— Добрий день, я хотіла б побачити Гельмута Райнгольда, — сказала Шарлі. — Це правильна адреса?
Жінка оглянула її з ніг до голови, потім кивнула:
— Але мій чоловік зараз їсть, що вам від нього потрібно?
— Мова про його сестру, — сказала Шарлі. — У мене лише кілька запитань, це не займе багато часу.
Балакучий доглядач не зміг сказати їй, де оселилася решта родини Райнгольдів, але він міг сказати їй адресу старшого брата, і Шарлі повернулася туди, куди вона даремно дзвонила сьогодні вранці. До цього вона пригощалася чаєм у маленькому кафе на Боксхагенерплац і трохи погортала газети. Вчорашня смертоносна стрілянина на алеї Франкфуртер стала головним заголовком у місцевих рубриках. Проте жодного рядка про дівчину, яка втекла з Ліхтенберзького окружного суду.
— Ви хочете поговорити зі мною?
Шарлі підвела очі. У дверях стояв міцний чоловік років двадцяти. Гельмут Райнгольд не пустив її до квартири ані на крок більше, як і його дружина раніше.
— Ви брат Александри Райнгольд? — запитала Шарлі.
Чоловік кивнув.
— Марта сказала, що ви з цього питання, — він підозріло подивився на Шарлі. — Соціальна служба, так? Але ви могли б заощадити собі на цій поїздці. Я не бачив Алекс майже рік.
— Кажуть, що вона живе на вулиці...
— Тоді пошукайте Алекс там. А не у мене.
— Чи могла вона залишитися з вашими батьками...
— Ха! Типова соцслужба! Ні про що не знають! — Навіть Гельмут Райнгольд, очевидно, міг пов’язати жінку на порозі, що ставить запитання, тільки із соціальною службою у справах неповнолітніх. Він похитав головою. — Ви знаєте, чому Алекс місяцями тиняється вулицями? Тому що мій любий батечко вигнав її з дому за кілька днів до Різдва.
— Тоді чому б вам не взяти свою сестру до себе?
— Якби я знав, де вона. Але вона до мене не приходить, вона занадто горда для цього.
— З ваших слів можна зробити висновок, що вам байдуже до своїх батьків.
— Я не знаю, що вам з того, — сказав Гельмут Райнгольд.
— Мені потрібна інформація, що стосується вашої сестри.