— До ноги, — знову й знову повторював він. І знову марно. Кірі продовжувала смикати за повідець, наче їй за це платили. Рат міг проклясти Кірі, він і так був не в найкращому настрої. Після надокучливої поїздки додому в «Ганомазі» він з нетерпінням чекав спокійного кінця дня. Натомість тепер він бродив тут, берегом озера Мюггельзеє.
— Прокляття, Кірі! До ноги! — Рат зупинився і сердито смикнув за повідець. Собака верескнула й здивовано озирнулася. Але хоча б цього разу вона зупинилася. І Шарлі теж.
— Що це з тобою? — запитала вона, ошелешено дивлячись на нього. — Опануй себе!
— Ми повинні були залишити собаку вдома.
— Щоб вона вила на весь будинок? Ти ж знаєш, що вона не любить бути на самоті.
— Тоді нам усім трьом слід було залишитися вдома.
— Якщо тобі так важко трохи мені допомогти, ти повинен був прямо про це сказати.
— Гаразд. У мене просто був поганий день от і все. Вибач.
Рат був роздратований тим, що дозволив себе переконати. Бог знає, що він міг уявити кращі речі, особливо із Шарлі, аніж шукати табір для безпритульних біля Мюггельзеє. Якби він зробив усе правильно, тоді б усе вже вирішилося з тією безпритульною утікачкою Шарлі. Виявляється, що Алекс Райнгольд не тільки влаштувала бунт у метро, а й була причетна до одного з найграндіозніших пограбувань останнього часу — проникнення в «КаДеВе», а також, ймовірно, була замішана у двох справах про вбивство. Першим було вбивство Бекмана, однієї з «мокрих риб» Бьома. Генріх Бекман був застрелений у своїй квартирі ввечері 20 грудня 1930 року. Від злочинця не залишилося й сліду. Проте були свідки, які бачили, як Карл Райнгольд вибіг з будинку незабаром після пострілу. Проте інші стверджували, що бачили, як його сестра Александра увійшла в будинок приблизно за десять хвилин до пострілу. Відтоді не залишилося й сліду від жодного з них. До вчорашнього дня, коли Александра Райнгольд втекла з окружного суду Ліхтенберга. Її батьків вигнали з квартири лише через два дні після вбивства, виселення, яке Бекман, керуючий будинком, ініціював вранці у день своєї смерті, — можливо, це був мотив для вбивства. Друга смерть була пов’язана зі зломом «КаДеВе»: частину здобичі знайшли у вбитого скупника «Бероліни». Здобич, з якою Алекс втекла від його колег у ніч пограбування.
Яку б роль у всіх цих випадках не відіграла дівчина-втікачка, помилка Шарлі набула абсолютно нового значення. У будь-якому разі вони більше не можуть сприймати свої помилки легковажно.
Незважаючи на всю необхідність знайти цю дівчину, знайти її якнайшвидше, Рат все одно не бачив жодного сенсу відвідувати безпритульних батьків Алекс пізно ввечері, чиї розпити шість місяців тому ні до чого не привели.
— У тебе є її ім’я, ти навіть знайшла її родину і розкопала стару справу, чому б тобі просто не залишити решту поліцейським, — сказав він після того, як Шарлі розповіла йому усе. Це мало прозвучати, як підтримка, принаймні спроба підтримки, але вона кинула на нього той порожній погляд, який він так ненавидів, той трохи презирливий погляд, який ніби говорив йому: чому ти мене не розумієш?
Поселення, ця дивна суміш кемпінгу та хаток, виглядало охайним і чистим, наче його регулярно підмітали. У повітрі витав запах смаженої картоплі. Вони підійшли до імпровізованої площі, в центрі якої акуратно, як у бойскаутів, були складені дрова для багаття. Жінка розвішувала білизну, а двоє дітей поруч гралися у наздоганялки, більше нікого не було видно. Жінка біля мотузки для білизни подивилася на двох надто гарно одягнених відвідувачів підозрілим косим поглядом, але не дала їм собі заважати, поки розвішувала білизну. Теплі промені призахідного сонця заливали всю сцену благодатним світлом, роблячи її майже ідилічною.
Раптом Кірі почала гарчати, шерсть на її шиї стала дибки.
Жінка взяла кошик для білизни і поспішно зникла в одному з наметів.
Загавкав пес, і Рат аж підскочив. Це звучало більш небезпечно, ніж той нешкідливий гавкіт, який він чув від Кірі, цей звучав досить сердито.
— Міцно тримай собаку, — прошипіла Шарлі.
Рат уже кілька разів обмотав собачий повідець навколо зап’ястка. Проте Кірі не зробила жодного руху, щоб відірватися. Вона стояла на місці, тихо гарчала про себе й тремтіла, як пухнастий електродвигун. Вона нашорошила вуха й уважно дивилася на алею, що вела до центру поселення. Гавкіт почувся знову, цього разу голосніше, і нарешті вони побачили винуватця — великого пса коричнево-чорного забарвлення, якого бувають таргани, нездорової на вигляд суміші усіх порід, з великою часткою доберманів, ротвейлерів та перевертнів. Моторошний собака був без повідця, як Рат зазначив про себе із жахом. Тварина хвилинку постояла й з цікавістю подивилася на зловмисників, а потім підскочила риссю й кинулася прямо на них. Тепер Кірі теж почала гавкати на цей пучок м’язів, шерсті та зубів, що стрімко наближався, але це звучало так само, як і завжди: безневинно. У будь-якому разі пес, який вирішив напасти, її не злякався. Рат став струнким, як дошка, у нього було відчуття, що серце зупинилося. Дивний пес вже був за кілька метрів від них, коли пролунав пронизливий свист і тварина на повній швидкості кинулася на землю, піднявши багато пилу.