Чоловік років тридцяти, який сидів у тіні стіни з гофрованого заліза за кілька метрів від нього, підвівся й підійшов до собаки.
— Хоробра тварина, — сказав він, погладжуючи пса по його квадратній голові. — Молодець, Сталін, — пес тихо дихав і дивився на Рата й Шарлі так, наче ще не закінчив із ними, й уже з нетерпінням чекав моменту, коли господар дозволить йому їх вкусити.
Щойно Рат знову зміг ворушитися, він повернув голову до Шарлі і побачив, як колір повільно повертається до її обличчя.
Хазяїн Сталіна залишив пса і повернувся до них.
— Якщо ви з магістрату, то я раджу вам не приходити сюди без поліції.
Рат хотів витягнути своє посвідчення, але Шарлі штовхнула його ліктем у бік.
— Ми шукаємо Еміля Райнгольда, — сказала вона. — Він має жити тут разом з дружиною.
— А що вам від нього треба?
— Ми друзі Гельмута, — сказала Шарлі. — Сина...
— Я знаю, хто такий Гельмут Райнгольд, — перебив чоловік. — Але я не знаю, чи в Еміля з ним хороші стосунки. І його друзями-соціалістами.
— Ось чому він і послав нас, — Шарлі мала дуже переконливий вигляд. Рат був вражений. — Він знає, що його батько дуже ображений і хоче помиритися з ним.
— Тоді ви посланці, чи не так? Знову намагається помиритися? — Чоловік засміявся. — А я подумав, що ви поліцейські, після того галасу, який щойно влаштував Сталін, — чоловік провів обома руками по шерсті собаки. — У нього алергія на поліцаїв. Але... — Він підняв свою кепку в напрямку Шарлі, — тоді я побачив, що тут пані.
— Де ми можемо знайти пана Райнгольда? — запитала Шарлі.
Чоловік показав у бік берега озера.
— Внизу, прямо біля озера, приблизно там, де ви бачите сліди диму.
Шарлі кивнула і потягла Рата за собою. Пес на прізвисько Сталін провів їх очима, але залишився на місці. Кірі знову гавкнула, коротко й сміливо, а тоді Рат потягнув за повідець, і вона слухняно пішла слідом.
В хатинці Еміля Райнгольда все ще можна було впізнати колишній кіоск з різдвяного ярмарку. Проте Рат не міг собі уявити, що хоча б на одному різдвяному ярмарку його зібрали так криво, як тут, на березі Мюггельзеє. Дах виглядав так, ніби його збудували виключно для того, щоб він збирав весь дощ, а потім краплю за краплею направляв його всередину, і Рат не бачив жодного прямого кута на бічній стіні. У всякому разі Еміль Райнгольд не був хорошим теслею. Перед головним отвором колишнього кіоску він збудував прихалабок, накритий сірим брезентом, можливо, це був брезент від старої вантажівки.
Рат кивнув Шарлі, став біля дверей, які були вмонтовані в дерев’яну перегородку, і постукав.
Минув деякий час, перш ніж вони зіткнулися зі злим чоловіком років п’ятдесяти.
— Еміль Райнгольд? — запитав Рат, і чоловік кивнув.
— Мене звати Ріттер, а це пан Рат, — ввічливо сказала Шарлі. — Ми шукаємо вашу дочку. Александру.
— Ти шукаєш не в тому місці, — чоловік хотів знову грюкнути дверима, але Шарлі вже засунула ногу в щілину.
— Можливо, у вас є ідеї, де ми можемо її знайти. Це важливо, пане Райнгольде, ваш син Гельмут...
Ім’я його сина подіяло на Еміля Райнгольда так, як червона ганчірка на бика, і він негайно перебив Шарлі.
— Ах, ось звідки вітер дме, — сказав він. — Чи Гельмут тепер посилає своїх друзів-соціалістів, тому що він більше не довіряє собі? — Він показав на поселення. — Озирніться навколо: ви, соціалісти, й втягнули нас у це. Робітники-зрадники! — Він сплюнув, і Шарлі довелося відсмикнути ногу, щоб не потрапити під плювок.
Проте вона залишалася надзвичайно спокійною.
— Пане Райнгольде, ми ніякі не соціал-демократи. Справа не в Гельмуті, а у вашій доньці!
— Я не знаю, де вона, і не хочу знати. Можливо, вона повернулася у «Вертгайм». Хай він сам шукає Алекс, якщо він так сильно сумує за нею!
— Це ми її шукаємо, — сказала Шарлі. — Ми шукаємо її, тому що боїмося, що з нею могло статися щось погане. І хочемо їй допомогти.