— А хто ви такі? — Старий виглядав підозріло.
Шарлі підштовхнула Рата ліктем, і той показав свій поліцейський жетон.
Еміль Райнгольд витріщився на металевий жетон.
— А я подумав, що ви хочете їй допомогти!
— Ми справді цього хочемо, — сказав Рат.
— Поліція, твій друг і помічник, ти ба: бережись, друже, ми тобі допоможемо! — Чоловік коротко розсміявся. — Ну, тоді отримайте моє благословення. І хапайте Алекс міцно! Якщо колись знайдете цю нахабу!
Рат відчув, як важко стало Шарлі контролювати ситуацію.
— Ми не хочемо її арештувати, ми хочемо їй допомогти, — сказала вона, — навіть якщо ви, здається, цього й не розумієте. Александру підозрюють у проникненні в універмаг і...
— Робіть, як хочете, але залиште мене в спокої.
Тепер контроль Шарлі повністю зник.
— Вам треба навчитися слухати інших, добрий чоловіче! Ви так само поводилися й зі своїм сином, який хотів допомогти вам вибратися з цього жалюгідного смітника? Тоді мене вже ніщо не дивує! Ані ваш поганий настрій, ані те, що ваша родина більше не хоче мати з вами нічого спільного.
— Ніхто не зобов’язаний допомагати нам, пролетарям, і вже точно не якісь соціалісти, ми допомагаємо собі самі!
— Ви занадто горді, щоб прийняти допомогу від свого сина лише тому, що він соціал-демократ?
— Соціал-фашист! Той, хто допомагає капіталістам експлуатувати нас, пролетарів! — Еміль Райнгольд розлютився, його обличчя почервоніло. — Але незабаром настане наш час. Тоді пролетаріат підніметься і дасть відсіч!
Рат поволі почав підозрювати, чому розпалася родина Райнгольдів. Він закотив очі.
— Гадаю, що ваш час вже настав, — сказав він. — Щиро дякую за інформацію, пане Райнгольде. — Ходімо звідси!
Він підчепив руку Шарлі й відтягнув її від хатини. Еміль Райнгольд грюкнув дверима, щойно вони повернулися до нього спиною.
— Чому ти це зробив? — прошипіла Шарлі й вирвала свою руку. — У мене було ще кілька запитань!
— На них цей чоловік відповів би не більше, ніж на будь-що інше, — зітхнув Рат. — Ти чула, які дурниці він верзе!
— Можливо, врешті-решт він би сказав нам щось корисне.
— Можливо, якби ти була до нього трохи добрішою. І крім того... — Рат показав угору. — Подивися на небо: сутеніє, а я не знаю, скільки років батарейкам у моєму ліхтарику. Нам слід подбати про те, щоб ми повернулися до машини. Доволі важко було знайти шлях сюди й при світлі.
Шарлі нічого не сказала, але Рат бачив, що вона сердиться. Вони мовчки дійшли до площі в центрі поселення, де хазяїн Сталіна збирався розпалити багаття.
— Ну що, делегація соціалістів уже хоче покинути наш маленький робітничий рай? — запитав він. Його пес слухняно лежав біля палаючого багаття, яке починало потріскувати. Кірі знову почала гарчати, дуже тихо й обережно, щоб ніхто не почув, особливо великий пес.
— Я навіть не знаю, що всі тут мають проти СДПН{64}, — сказав Рат.
— Ну, подивіться навкруги: усі безробітні, безпритульні. Люди, яким майже нічого їсти. І все завдяки політиці, яку ведуть соціалісти. На спинах робітників!
— Насправді це виглядає досить ідилічно, — Рат показав на палаюче багаття, яке приваблювало перших людей з поселення. — Майже як циганський табір. Не вистачає лише гітари.
— Повертайтеся в лютому, коли озеро замерзне і ледь вдається набрати води, а холод витягує з тіла усе тепло. Тоді ви побачите, що це не має нічого спільного з циганською романтикою. Це не оперета, це життя.
Вони вийшли з наметового містечка і повернулися до лісу, де сутінки були набагато густіші, ніж на березі озера. З кожним кроком ставало дедалі темніше. Рат дістав з пальта ліхтарик та увімкнув його. Конус світла снував уздовж стовбурів дерев, і все, до чого він не сягав, раптом здавалося чорнішим. Тут, у лісі, ліхтарик не давав зорієнтуватися. У всякому разі вони не знайшли протореної стежки, якою сюди прийшли.
— Можливо, нам варто відпустити Кірі, — сказала Шарлі. — Вона більше покладається на свій ніс, ніж на очі.
Рат кивнув і дав собаці понюхати ключі від машини, він не міг придумати нічого кориснішого. Але, здавалося, це спрацювало: Кірі направила свій собачий ніс на лісовий килим й почала ловити запах; Рат залишив їй довгий повідець і слідував за нею так швидко, як міг. Проте собака повела їх нерівною місциною; підлісок ставав дедалі густішим.
— Ти впевнений, що ми прийшли звідси? — запитала Шарлі через деякий час.
— Поняття не маю. У всякому разі собака зловила запах.
— Питання в тому, який саме.
Це вони дізналися через п’ять хвилин. Кірі пришвидшила крок, коли вони дійшли до узлісся, і раптом вона кинулася на щось, що лежало на землі, хватаючи це щось і розгойдуючи його туди-сюди, як здобич.