— Зупинися тут, будь ласка, — сказала вона.
— Тобто?
— Випусти мене за мостом.
— У чому справа? — Рат увімкнув сигнал і зробив так, як йому було сказано. Він вимкнув двигун, щоб позбавити їх звуків холостого гуркоту.
— А що має відбуватися? Я просто розумію, що не можу з тобою говорити на цю тему. Ти не сприймаєш мене серйозно, а я зараз не можу розбиратися з цим. Я хочу побути сама.
— Шарлі, я сприймаю тебе серйозно, — зітхнув Рат. — Але ти не добра самарянка! Ти юристка!
— Я вже тобі сказала, що ти мене не розумієш. Якщо ти не хочеш мені допомогти, я зроблю це сама. А тепер, будь ласка, випусти мене.
Ця клята вперта жінка! Рат бачив по її обличчю, що вона справді мала це на увазі. Вона вже взула свої мокрі черевики. Він відкрив двері і виліз з машини, щоб випустити її. Собака була здивована тим, що її посадили на дерев’яне сидіння і що слідом за хазяїном звідти вилізла її хазяйка.
— Будь ласка, якщо ти так хочеш, — сказав Рат і раптом усвідомив, який він сам розлючений. — Це справді вдале завершення цього паскудного вечора!
— Я теж так думаю, — сказала вона, застібаючи пальто. — Хоч раз ми з тобою погодилися за сьогодні.
— Чи не відвезти тебе хоча б до Шпенерштрасе?
— Дякую, я поїду електричкою.
Вона трохи вагалася, перш ніж піти на станцію, і він не знав, цілувати її на прощання чи ні. Поки він ще вагався, вона вже вирішила.
— На добраніч, Гереоне, — принаймні сказала вона, і, сказавши це, вона збиралася обернутися. Проте вона притиснула сумочку до грудей і швидко пішла до станції електрички, яка на той момент також була будівельним майданчиком — як і багато інших місць в цьому місті.
Рат зупинився й спостерігав, як вона зникає між риштувань у будівлі станції. Це здавалося йому чимось нереальним. У ньому прокинувся імпульс побігти за нею, але гордість, чи що це було, паралізувала його. Їй потрібно було вийти! Сподіваюся, що вона спізнилася на поїзд! Кожен, хто був таким упертим, як Шарлотта Ріттер, мав колись понести за це відповідальність!
Кірі коротко гавкнула, собака, здавалося, не зрозуміла всього цього. Насправді, Рат також.
— Ти це бачила? — сказав Рат, сповзаючи на дерев’яне сидіння «Ганомагу» поруч із Кірі. — Здається, поки що ми знову будемо жити на Луїзенуфер. Удвох.
До його квартири від мосту Янновіц було недалеко, і «Ганомаг» подолав цей шлях без проблем. Протягом усієї подорожі Рату доводилося думати про Шарлі, про те, як вона зникла на станції, а він дивився їй услід не в змозі поворухнутися. Йому варто було хоча б щось кинути їй навздогін: «Будь ласка, не йди!» або «Ну й провалюй!»
Будь-який з цих варіантів був би чесним.
Що було не так з Шарлі? Що було не так із ними? Не тільки цей вечір було зіпсовано, так було вже кілька останніх тижнів. Хробак поселився там ще з тих днів у Кельні. Щось пішло не так, але це не могло отруїти все інше, що було між ними, всього за кілька тижнів!
На Луїзенуфер він трохи посидів у машині й дивився у ніч крізь лобове скло. Ця проклята вперта жінка! Він так сильно вдарив кулаком по керму, що Кірі, яка слухняно присіла на місці пасажира, здригнулася від несподіванки.
Він вийшов і посадив собаку на повідець. Рат викинув мокрий, вимазаний брудом черевик, який втратив свого двійника, в один із жерстяних сміттєвих баків. Стукіт кришки голосно відлунював у внутрішньому дворі, де вночі панувала тиша.
Рат тихенько піднявся сходами, його босі ноги чіплялися за дерев'яну поверхню. У темній прибудові все було тихо, він, здається, нікого не розбудив. Як раптом він здригнувся, коли у квартирі неочікувано задзвенів телефон, поки він відмикав вхідні двері.
Хто б це міг бути? Чи хотіла вона помиритися, визнаючи, наскільки дурною була їхня суперечка? Його настрій миттєво покращився.
Він пропустив Кірі на кухню, повісив своє пальто, потім пройшов холодною підлогою до телефону й став ногами на теплий килим у вітальні.
Рат дозволив йому подзвонити ще раз, а потім підняв слухавку.
— Гаразд, ти маєш рацію, це не була божевільна ідея, — сказав він максимально дружнім тоном, який тільки міг вдати на льоту. — Можна я ще зайду?
— Це не знадобиться. Думаю, ми можемо все обговорити по телефону.
Чоловічий голос. Рату знадобилася лише секунда, щоб зрозуміти, хто на лінії.
— Ви знаєте, що нечемно дзвонити о такій годині? Більшість людей уже спить.
— Якби ви зв’язалися зі мною, як ми домовлялися, тоді б я не був змушений вас турбувати, — сказав Йоганн Марлоу.