Выбрать главу

— Я щойно повернувся додому. Ще був у відрядженні.

— Ви були вчора в «Передпокої купідона», як мені розповів Креман.

— Все так. Там я дізнався цікаві речі. І був здивований, що ви не повідомили мені про них учора.

— Ви поспішали вийти з моєї машини.

— Але ви вже знали, що зник Щур Руді...

— Ну то й що? Він, мабуть, спить зараз у ліжку якоїсь дів­чини.

— А хто вам сказав, що з Г’юго Ленцом все інакше?

— Я просто це знаю.

— Це ви запросили Ґольдштайна до міста?

— Кого?

— Американського кілера. Схоже, що «Пірати» ставляться до нього з належною повагою. І вважають, що його найняла «Бероліна». І що Гьоллер міг бути його першою жертвою.

— Пане комісаре, якби це було так, я б вам давно сказав. Я не знаю вашого Ґольдштайна.

— Я хотів би вам вірити.

— Чому б мені не грати відкритими картами? І тим самим не заважати вам працювати? Адже ви працюєте на мене.

— А що, як хтось інший найняв американського гангстера? Хтось, хто хоче розібратися з «Бероліною» та «Піратами»?

— Не можу собі таке уявити, — сказав Марлоу. — І хто б це міг бути? У кого така манія величі, що він візьметься за два клуби перснів одночасно?

— Можливо, вам варто над цим поміркувати, — сказав Рат. — І ще одне: Г’юго Ленц часто зустрічався в залі «Купідона» з якоюсь дівчиною, як мені сказав Креман...

— Приходьте у «Підвал Венери», і я познайомлю вас сьогодні з маленькою подругою Г’юго.

— Просто зараз?

— Тут вечір тільки починається.

— Це трохи незручно. Мій «Б’юїк» у ремонті. І, здається, цей ремонт триватиме вічність.

— В якій майстерні? — голос Марлоу був дуже спокійним та діловим.

— У Райнікендорфі. У чорта на задвірках. І працюють там відповідним чином.

— Тоді приходьте завтра. Скажімо, о дванадцятій. Я подбаю про вашу машину.

Марлоу поклав слухавку. Це була не запропонована зустріч, а наказ.

45

Прокинувшись, вона знову відчула гнів у животі. Вона пів ночі пролежала без сну, бажаючи йому потрапити в пекло. І все ж їй дуже хотілося б відчувати його поряд із собою у ліжку. Вона встала, підійшла до вікна й визирнула. Були ще сутінки, перші промені сонця невпинно пробивалися на Шпенерштрасе зі сходу, всього лише на кілька метрів, далі вони не сягали. Який похмурий ранок!

Чверть на восьму. Будильник Гереона все ще стояв на тумбочці біля ліжка. Помахом руки вона відкинула цю штуку вбік, і та з гучним стукотом впала на дошки підлоги. Але й це не допомогло, лють не зникала, її було забагато, і вона накопичувалася надто довго. Навіть спалах минулої ночі не допоміг; гнів знову гриз її у міській електричці, супроводжував її додому, до її ліжка, до її сну.

Найгірше було те, що вона навіть не знала, чому взагалі розлютилася. Чи справді вона сердиться лише на нього, чи, можливо, на себе теж. Можливо, навіть набагато дужче на саму себе. Саме мовчання останніх кількох тижнів неймовірно посилило її гнів, і це мовчання було не лише Гереоновим, ця тиша також була її власною.

Вона йому більше не довіряла. Вона не знала, що він думає про неї та про її роботу. Чи справді він сприймає її серйозно? Чи він просто відпускав її, щоб не відштовхувати? Чого, хай йому грець, він від неї хоче?

«Після того як ви одружитеся, вам більше не потрібно буде працювати».

Слова його матері. І Гереон нічого про це не сказав. Тому що він думав так само?

Шарлі не могла забути цих слів. Вона просто хотіла трохи розповісти Еріці Рат про свою роботу в окружному суді Ліхтенберга. Щоб розпочати ненав’язливу розмову в тому задушливому кафе. А потім пролунало одне речення, яке викликало ще більш гнітючу тишу. Шарлі сиділа і не могла нічого їй відповісти. Гереон глянув на носаки своїх черевиків і сьорбнув каву. А його мати, здавалося, й не помітила, що зробила.

За всі місяці, що вони були парою, вони жодного разу не обговорювали шлюб, навіть жартома, не кажучи вже про те, щоб Гереон зробив їй пропозицію. Тим не менш він просто представив її своїй матері як свою наречену, щоб було простіше, як він прошепотів їй, коли вони випадково наштовхнулися на матір Рата перед великим універмагом.

Дні в Кельні були найгіршими з тих, що вона пережила за останні роки. Повне розчарування. І вона з нетерпінням чекала, щоб поїхати з Берліна на кілька днів, знову зустрітися з давнім другом Гереона Полом і вперше побачити його рідне місто. А все починалося так багатообіцяльно.

Він заманив її грою. Вона кілька разів бачила «Герту»{66} на стадіоні «Плюмпе», але жодного разу на чужині й жодного разу у фіналі чемпіонату Німеччини. І яка це була гра! «Герті» не пощастило в першій половині матчу проти мюнхенців, але потім гра змінилася завдяки Ганне Собеку{67}. А тоді був переможний гол, незадовго до фінального свистка, вона обійняла Гереона, а потім і Пола, й обидва чоловіки дивувалися там єдиній жінці, яка захоплюється футболом. Вони святкували чемпіонат у старому місті Кельні разом з берлінськими бойовими неробами та кількома прихильними рейнськими прусами, і в якийсь момент Пол непомітно попрощався. Гереон забронював кімнату з видом на Рейн, і коли вона, вже в нічній сорочці, стояла біля вікна й дивилася на вогні, що відбивалися в річці, а він узяв її на руки й поцілував у шию, ось тоді вона відчула себе щасливою за довгий час. Наскільки оманливим було це відчуття, вона усвідомила лише наступного дня. Коли вони прогулювалися торговими вулицями Кельна, їх здивувала жінка, яку Гереон представив як свою матір, а потім вказав на Шарлі й сказав: «Фройляйн Ріттер. Моя... наречена».