Я відчув, як заструменіли в мені життєдайні сили, які досі дрімали сховані в надрах моєї душі, засипані рінню буденності — так пробивається крізь кригу джерело, коли надворі завесніє.
Я сидів з листом у руці й знав, що зумію допомогти, чого б це мені не коштувало. Незмірна радість у моєму серці давала мені цю впевненість.
Я знову й знову перечитував рядок: «…а ще Ваш добрий, світлої пам’яті батько, який був моїм учителем…» Мені перехоплювало подих від тих слів. Хіба не були вони обіцянням: «Ще нині ти будеш зі мною у раю»?
Рука, прохаючи моєї допомоги, простягала мені дарунок: спомин, якого я так спрагло жадав, який відкриє мені таємницю, допоможе відслонити завісу, що відгородила мене від минулого.
«Ваш добрий, світлої пам’яті батько…» Якими чужими видавалися мені ці слова, коли я промовляв їх уголос. Батько… На якусь мить перед моїми очима зринуло втомлене обличчя старого сивого чоловіка в кріслі біля моєї скрині. Чуже, цілком чуже, та водночас моторошно знайоме… А тоді мої очі знову побачили сьогодення, і удари серця ознаменували повернення до реальності.
Злякано я зірвався на ноги: невже спізнився? Глянув на годинника — слава Богу, лише пів на п’яту!
Зі спаленьки поряд я взяв плаща, капелюха й рушив униз сходами. Яке мені нині діло до шерехів темних кутків, злостивих, похмурих, роздратованих погроз, якими вони завжди повняться: «Не пустимо тебе… ти наш… не хочемо, щоб ти радів… ще тільки радості бракувало в цьому домі!»
Тонкий, отруйний пил, що завжди сіявся з коридорів та закапелків і душив мене, тепер кудись запропастився від живого подиху моїх вуст.
На хвильку я затримався біля дверей Гіллеля.
Зайти?
Притлумлена боязкість стримала мене, я не постукав. Якось дивно я почувався сьогодні — ніби мені тепер зась до нього.
І вже десниця життя гнала мене вперед, униз сходами.
Провулок білів у снігу.
Мені здавалося, люди вітаються зі мною; не пригадую, чи відповідав їм… Раз у раз я намацував листа на грудях.
Від нього віяло теплом…
Я брів під арками переплетених гіллям алей Старомістя, повз залізний фонтан з мереживними ґратками, увішаними крижаними бурульками, далі — кам’яним мостом із статуями святих та Йоанна Непомука.
Унизу нуртувала ненавистю спінена ріка, ударяючись у підвалини набережної.
У напівмареві мій погляд упав на витесану з піщаника скульптурну групу святої Луїтґарди з «муками проклятих»; сніг густо лежав на повіках каянників та на складених до молитви їхніх руках, скутих ланцюгами.
Арки брам брали мене в свої обійми і знову відпускали, повз мене повагом пропливали палаци з мереживними, величавими порталами, левами з бронзовими кільцями в пащах.
І тут теж лежав сніг, усюди сніг. М’який, білий, мов хутро велетенського полярного ведмедя.
Високі, статечні вікна з сяючими скрижанілими карнизами байдуже дивилися на хмари.
Мене дивувало, що небом линуло в далеч так багато птахів.
Доки я піднімався на Градчину численними гранітними сходинами, де на кожній вмістилося б по четверо людських тіл, з виднокола крок за кроком зникало місто з його дахами й фронтонами.
Уже сутінки ковзали фасадами будинків, коли я вийшов на пустельний майдан, посеред якого пнувся у піднебесся, до янгольського трону, собор.
Сліди ніг з крижаними скоринками по краях вели до бічного входу.
Звідкись, з віддаленого помешкання, линули у вечірній тиші тихі, заблукані звуки гармоніки. Наче тоскні сльози скочувалися у самотність.
Я почув за собою зітхання обшивки, коли церковні двері впустили мене досередини, і я опинився у темряві. Золотий вівтар зблиснув до мене в застиглому супокої храму в блакитно-зеленавому мерехтінні умираючого світла, котре спадало крізь різнобарвні вітражі вікон на ряди лав. Червоні скляні лампадки виблискували розсипами іскор.
Млосні пахощі воску й ладану.
Я сів на лаву, відхилившись на спинку. Кров у моїх жилах дивно стишила свій біг у цьому царстві супокою.
Життя з завмерлим биттям серця сповнило навколишній простір — затаєне, терпеливе чекання.
Срібні священні реліквії спочивали вічним сном.
Ось! Десь ген здалеку долинув приглушений стукіт копит, ледь відчутно зачепив мій слух, ніби хотів пробитися крізь товщу стін і затих.
Невиразний звук — мов дверцята карети хряснули…
Шелест шовкової сукні наблизився до мене, і ніжна, витончена жіноча долоня торкнулася моєї руки.
— Прошу, будьте ласкаві, ходімо до тієї колони. Я не можу розмовляти тут, на лаві, про те, що хочу Вам розповісти.