Урочисті образи довкруж мене розсоталися, залишивши по собі тверезу буденність. Раптом усе стало сірим й непоказним.
— Я й справді не знаю, як Вам дякувати, майстре Пернат, що Ви відважилися, мені на догоду, пройти чималий шлях за такої негоди.
Я у відповідь пробурмотів якусь банальщину.
— Але я не знала іншого місця, де могла б почуватися у більшій безпеці, не боятися стеження. Сюди, до собору, мабуть, ніхто за нами не крався…
Я витягнув листа й простягнув його дамі.
Вона вся угорнулася в дороге хутро, але за голосом я відразу впізнав ту, що тоді нажахана влетіла до моєї комірчини на Півнячій вулиці, утікаючи від Вассертрума. Я не здивувався, бо й не сподівався зустріти тут когось іншого.
Прикипів поглядом до її обличчя, яке в присмерку церковної ніші здавалося іще марнішим, аніж було, мабуть, насправді. Від її вроди мені перехопило подих, я стояв, мов зачарований. Я б залюбки впав перед нею ниць, цілував би їй ноги за те, що вона попросила в мене помочі, за те, що обрала саме мене…
— Забудьте, благаю, принаймні доки ми тут, про ту ситуацію, коли ви мене побачили, — долаючи ніяковість, вела вона далі. — Я навіть не знаю, як Ви ставитися до таких речей…
— Я вже старий чоловік, але ще жодного разу за все життя не зважувався брати на себе роль судді над своїми ближніми, — тільки й спромігся відповісти я.
— Дякую Вам, майстре Пернат, — просто й тепло мовила жінка. — Тепер вислухайте мене терпляче. Якщо не допоможете мені виплутатися з біди, то хоч, може, порадите, що робити.
Я відчував, як цупкий страх стискає її своїми лещатами, голос їй тремтів.
— Тоді… в ательє… Тоді з неймовірною ясністю я нараз збагнула, що це потворне чудовисько таки вистежило мене. Уже кілька місяців я помічаю, куди б не йшла, сама, чи з мужем, а чи з… з… доктором Савіолі, завжди десь поблизу виринає жахливе обличчя цього лахмітника-вуркагана. Уві сні й наяву переслідують мене його косі очі. Ще неясно, чого він хоче, однак страх дедалі гостріше впинається пазурами в мою душу: коли він накине на мене зашморг?
Спершу доктор Савіолі намагався мене заспокоїти, мовляв, на що взагалі може бути здатний отой хирлявий лахмітник, Аарон Вассертрум! У гіршому разі вдасться до якогось дрібничкового шантажу… Та щоразу при згадці імені Вассертрума біліли його вуста. Маю підозру, доктор Савіолі щось приховує, аби мене не тривожити… Щось жахливе, що може коштувати життя мені або йому…
Згодом я дізналася про його таємницю: лахмітник не раз навідував доктора посеред ночі в його оселі. Я знаю, я відчуваю кожною клітинкою свого єства: щось відбувається, стягується довкруж нас, наче кільця змії. Чого шукав там цей убивця? Чому доктор Савіолі не може спекатися його? Ні, ні, мені несила далі за цим спостерігати! Я мушу щось зробити! Хоч щось, інакше страчу розум!
Я хотів заспокоїти її словами розради, але вона не дала мені говорити.
— Останніми днями задушливий кошмар почав набирати дедалі виразніших обрисів. Доктор Савіолі несподівано захворів. Я не маю змоги з ним більше спілкуватися, не смію його провідати, бо щомиті могла б викрити своє кохання до нього… Він лежить у гарячці. Єдине, що вдалося мені вивідати, він марить, ніби його переслідує якийсь покруч з розсіченою заячою губою. Аарон Вассертрум!
Я знаю, який мужній доктор Савіолі! Тож іще більший страх огортає мене — можете собі уявити? — коли бачу його зломленого й паралізованого небезпекою, яку сама відчуваю, як похмуре наближення моторошного ангела смерті.
Ви скажете, я боягузка! Чому б відкрито не признатися у своєму коханні до доктора Савіолі, чому б не пожертвувати всім: багатством, честю, славою! — жінка скрикнула так голосно, аж луна прокотилася галереями хорів. — Але я не можу! Я ж маю дитину, мою кохану, біляву, маленьку дівчинку! Я нізащо не пожертвую нею! Невже ви гадаєте, мій чоловік дозволить їй зостатися зі мною? Ось, ось, майстре Пернат, візьміть це! — вона нестямно вихопила маленьку торбинку, напхану низками перлів та коштовного каміння. — Віднесіть тому упиреві! Я знаю, він захланний… Хай забирає собі все, що я маю, тільки не чіпає моєї донечки! Він послухається, правда ж?
Та не мовчіть, заради Христа! Скажіть хоч слово, пообіцяйте, що допоможете мені!
Я заледве зумів усадовити жінку на лаву й хоч трохи вгамувати її шал.
Я щось казав їй, плутане й безсенсовне, усе, що на язик спливало.
Думки шугали в моїй голові, я й сам не розумів до пуття, що промовляли мої уста — якісь фантасмагоричні ідеї розсипалися на порох, ледь зродившись.