Я не міг відвести від неї очей.
Вона, здавалося, наскільки я міг судити з такої віддалі, була намальована аквареллю невправною дитячою рукою і зображувала єврейську літеру «алеф» у вигляді чоловіка в старофранконському одязі, з коротко підстриженою сивою борідкою, з піднятою лівою і опущеною правою рукою.
Хіба той чоловік не дивно схожий на мене? — закралася мені підозра. Борідка… Вона цілком не пасувала до паґада. Я підповз ближче й пожбурив карту до решти мотлоху в кутку, щоб не муляла очі.
Так вона там і лежала, мерехтіла до мене з темряви біло-сірою, розмитою плямою.
Зусиллям волі я змусив себе думати, як потрапити додому.
Чекати ранку! Гукнути перехожим з вікна, щоб передали мені нагору драбиною свічки або ліхтарню! Я усвідомлював, що без світла безкінечним, заплутаним лабіринтом мені ніколи не потрапити назад. Або, якщо вікно надто високо, можна спустити мені на мотузці… Господи! — блискавкою пронизало мене. Тепер я знав, де опинився! Кімната без дверей лише з одним заґратованим вікном — старовинний будинок у Старошкільному провулку, який усі оминали десятою дорогою! Якось, багато років тому, один чоловік уже спускався на мотузці з даху, щоб зазирнути через вікно, і мотузка обірвалася… Так… Я був у будинку, де щоразу зникав примарний Ґолем!
Безмежний жах, якому я безнадійно опирався і навіть нагадуванням про листи не міг його притлумити, паралізував мої думки й змусив судомно зіщулитися серце.
Квапно пробелькотів я схололими устами, що це лише вітер крижано дмухнув з кутка; повторював ті слова що раз швидше й швидше, дихання зі свистом вихоплювалося з грудей — нічого більше не допомагало: ген там, у кутку, білувата пляма… карта… надималася пухирем, доповзала до місячної доріжки й знову ховалася у темряві… Звуки, наче краплі, прокинулися — чи то в думках, чи в передчутті, чи наяву… у просторі й водночас поза ним… та все ж десь… глибоко в серці й знову посеред кімнати, схожі на циркуль, який, падаючи, впинається у дерево й застрягає там…
Щораз знову й знову: біла пляма… біла пляма!.. Це лише карта, нікчемна, дурна карта, волаю я до свого мозку. Намарне!
Та ось він набирає обрисів… обростає плоттю… Паґад забився у куток і незмигно дивиться на мене звідти моїм обличчям.
Минають години… Я сиджу непорушно, зіщулившись у своєму закутку — промерзлі мощі в чужому, зотлілому одязі. А той, навпроти, — то я сам.
Німий і застиглий.
Ми вдивляємося навзаєм у вічі, один — потворне віддзеркалення іншого…
Чи він теж бачить, як місячний промінь спроквола, ліниво пересувається підлогою, наче стрілка невидимого годинника безмежності, виповзає на стіну й стає дедалі блідішим.
Я загіпнотизував його своїм поглядом, тож даремно намагався він розчинитися у передранішній сутіні, яка квапилися через вікно йому на допомогу.
Я міцно його тримав.
Крок за кроком виборював у нього своє життя, життя, що було моїм, але більше мені не належало…
А коли він з настанням світанку геть змалів й знову заповз у свою карту, я підвівся, підійшов й запхав до кишені його — паґада.
Провулок унизу ще був безлюдний та пустельний.
Я перетряс мотлох у кутку, до якого вже дісталося світло дня: черепки, іржава пательня, зітліле клоччя, шийка пляшки. Мертві речі й водночас такі дивно знайомі.
І стіни — якими виразними стали тріщини й розколи! — де ж я їх бачив?
Я взяв до рук колоду карт — якийсь тьмяний спогад зринув у пам’яті: чи не сам я їх розмальовував? Ще дитиною? Ген давно-давно?
То були старезні карти таро. З єврейськими знаками. Номер дванадцять мав би зображувати «вішальника» — звідкись я це пам’ятав… Униз головою… Руки за спиною… Я перетасував карти. Ось! Ось він!
Далі знову — у напівсні, напівреальності — перед моїми очима постала картина: почорніла будівля школи, згорблена, перекошена — похмуре відьомське кубло з піднятим лівим крилом, праве зрослося з сусіднім будинком. Нас кілька підлітків… Десь тут занедбаний льох…
Потім я оглянув себе: старомодний костюм видався мені цілком чужим, і це знову збило мене з пантелику.
Гуркіт підводи на вибоїстій бруківці вирвав мене з задуми, та коли я визирнув униз, на вулиці не було жодної живої душі. Тільки великий пес стояв на розі, ніби чекав чогось…
Ось! Нарешті! Голоси! Людські голоси!
Дві старі жінки поволі дибали собі провулком. Я, скільки міг, пропхав голову крізь ґрати й гукнув їх.