Ми слухали, як потріскують дрова в печі, дивилися, як шугають підлогою червоні відсвіти полум’я — то спалахують, то гаснуть… то спалахують, то гаснуть… то спалахують, то гаснуть…
«Де серденько коралове?» — звучало в мені.
Я стрепенувся: Де я? Скільки часу вона вже тут сидить?
Обережно й тихо, зовсім тихо, щоб не сполохати, не розвередити болісної рани, я взявся випитувати її.
Уривками вивідав усе, що мав знати, й склав докупи, наче мозаїку:
— Ваш чоловік знає?…
— Поки ні… Він ще не повернувся… з дороги.
Отже, мова йшла про життя доктора Савіолі. Харусек правильно здогадався. Саме тому, що більше не йшлося про її життя, а про життя Савіолі, вона тут. Вона не має наміру й далі приховувати свою таємницю, збагнув я.
Вассертрум ще раз побував у Савіолі. Погрозами й силою таки дістався його ложа.
А далі? Далі! Що він хотів від нього?
Що хотів? Про щось вона сама здогадалася, про щось довідалася: він хотів, щоб… щоб доктор Савіолі… наклав на себе руки.
Вона знала тепер причину нестямної ненависті Вассертрума: колись доктор Савіолі загнав у могилу його сина, окуліста Вассорі.
Мене мов блискавкою осяяло: бігти вниз, усе розповісти лахмітникові… що то Харусек скерував удар… потайки… а не Савіолі, доктор був лише знаряддям у його руках…
«Зрада! Зрада! — стугоніло в моєму мозку. — То ти хочеш спрямувати жагу помсти цього негідника на бідолашного сухотного Харусека?» — сумніви до крові роздирали мене навпіл.
І раптом спокійна, холодна, мов лід, думка підказала рішенець: «Дурню! Зброя ж у твоїх руках! Досить лише взяти зі столу терпуг, збігти вниз і всадити його лахмітникові в горлянку, так щоб гостряк проткнув потилицю…»
З мого серця рвався вдячний крик до Бога…
Я випитував далі:
— А доктор Савіолі?
Він, безумовно, накладе на себе руки, якщо вона його не порятує. Доглядальниці не відходять від нього ні на крок, присипляють його морфієм, та ану ж він раптом прокинеться… можливо навіть цієї миті… і… і… ні, ні, їй треба квапитися, не можна гаяти ані секунди. Вона напише своєму чоловікові, в усьому зізнається… хай забирає дитину, лиш би жив Савіолі. Цим вона виб’є з рук Вассертрума єдину зброю, яку той має і якою погрожує…
Вона випередить його, сама відкриє таємницю.
— Ви цього не зробите, Ангеліно! — вигукнув я, думаючи лише про терпуг; мені перехопило голос від тріумфальної радості — усвідомлення своєї могутності.
Ангеліна поривалася іти. Я її не відпускав.
— Лише одне іще! Подумайте, невже Ваш чоловік отак відразу повірить лахмітникові на слово?
— Але ж Вассертрум має докази, скоріш за все мої листи, можливо, мій портрет — усе, що лежало в письмовому столі в ательє, тут, по сусідству.
Листи? Портрет? Письмовий стіл? — я вже не тямив, що роблю: схопив Ангеліну в обійми й осипав поцілунками. Цілував уста, чоло, очі…
Її біляве волосся огорнуло моє обличчя золотим серпанком.
Потім, тримаючи в долонях її витончені руки, я розповів їй через слово історію про те, як смертельний ворог Вассертрума, бідний чеський студент, позабирав з шухляд усі папери, і тепер вони в повній безпеці — у мене.
Ангеліна кинулася мені на шию, сміючись і плачучи водночас. Поцілувала мене. Метнулася до дверей. Повернулася і поцілувала мене ще раз.
Потім зникла.
Я стояв, мов оглушений, усе ще відчуваючи її віддих на своїй щоці.
Я чув, як загримотіли колеса екіпажу по бруківці, як шалено зірвалися у галоп коні. За хвилину стало тихо. Мов у склепі.
У мені теж.
Раптом позад мене тихо скрипнули двері — у кімнаті стояв Харусек.
— Вибачте, пане Пернат, я довго стукав, але Ви, певно, не чули.
Я лише мовчки кивнув.
— Сподіваюся, Ви не подумали, тільки тому, що бачили мене за розмовою з Вассертрумом, ніби я помирився з ним? — глузливий усміх Харусека підказав мені, що то був чорний жарт. — Хочу, аби Ви знали: щастя прихильне до мене… Серце отого недолюдка зм’якло до мене, пане Пернат. Дивна річ голос крові, — додав він тихо, ніби сам до себе.
Я не зрозумів, що він мав на увазі, може, мені почулося, подумав… Щойно пережита схвильованість ще бриніла в мені.
— Він хотів подарувати мені пальто, — голосно вів далі Харусек. — Я, звісно, подякував і відмовився. Мене власна шкіра гріє… А ще нав’язував мені гроші!
«І що, взяли?» — ледь не вихопилося мені, але я вчасно прип’яв язика.