Як тільки я на таке відважився: перевіряти непомильне бачення душі недосконалими засобами фізичного зору?
Міріам, судячи з виразу її обличчя, подумала, здавалося, про те ж саме.
— Не сприймайте буквально, — поспішив виправдатися я.
Вона уважно придивлялася, як я грифелем поглиблюю риси воскової моделі.
— Мабуть, неймовірно важко скрупульозно переносити кожний штрих на камінь?
— Це лише механічна робота. Здебільшого…
Пауза.
— Дозволите мені згодом подивитись на готову камею?
— Вона призначається Вам, Міріам…
— Ні-ні, це неможливо… це… це… — у неї затремтіли руки.
— Невже навіть такої дрібнички не хочете від мене взяти? — швидко урвав я її. — Мені б так хотілося зробити для Вас і більше…
Вона рвучко відвернулася.
Що я ляпнув! Напевно, глибоко образив її… Мої слова прозвучали з натяком на її бідність. Чи можна це виправити? Чи не стане ще гірше?
Я зробив таку спробу.
— Спокійно вислухайте мене, Міріам. Прошу Вас… Я так багато чим зобов’язаний Вашому батькові… Ви навіть уявити собі не можете…
Міріам розгублено, непорозуміло глянула на мене.
— Так, так, незмірно зобов’язаний… Більше, аніж життям.
— Бо допоміг Вам, коли Ви втратили свідомість? Але в цьому не було нічого надзвичайного…
Я відчув: вона нічого не знала про ті узи, які пов’язували мене з її батьком. Я обережно вивідував, як далеко можу зайти в розмові, щоб не виказати того, що замовчував Гіллель.
— Гадаю, духовна допомога набагато цінніша за фізичну. Я маю на увазі духовний вплив однієї людини на іншу. Розумієте, що я хочу сказати, Міріам? Людину можна зцілити не лише тілесно, але й духовно…
— І він…
— Так, Ваш батько зцілив мене! — я схопив її за руку. — Невже не розумієте, що я від щирого серця прагну віддячитися, якщо не йому, то найближчій до нього людині — Вам! Довіртеся мені хоч на дрібку! Невже Ви не маєте жодного бажання, яке б я міг сповнити?
Дівчина похитала головою.
— Вам здалося, що я тут страждаю?
— Звісно, ні… Але, може, маєте якісь клопоти? Я б міг допомогти їх залагодити. Ви мусите — чуєте?! — мусите дозволити Вам допомогти! Хіба мешкали б Ви в цьому похмурому, темному провулку, якби все було просто в Вашому житті? Ви ж така ще юна, Міріам, і..
— Але й Ви тут мешкаєте, пане Пернат, — усміхнулася дівчина. — Що Вас прив’язує до цього будинку?
Я вражено замовк. А й справді… Так, вона має рацію. Чому, власне кажучи, я мешкаю тут? Я б сам собі не зміг пояснити чому. Що пов’язує мене з цим будинком? — раз у раз запитував я себе, поринувши в прострацію. Я не мав відповіді, на мить забув, де перебуваю. Раптом мов опинився десь у височіні… у зачарованому саду, де запаморочливо пахла квітуча бузина… і дивився звідти вниз, на місто…
— Я розвередила якусь рану? Завдала Вам болю? — звідкись здалеку долинув до мене голос Міріам.
Вона схилилася наді мною, боязко зазираючи в обличчя.
Мабуть, я довго сидів закляклий, що вона стривожилася.
Мить мене переповнювало вагання, та раптом ніби гребля прорвалася — я відкрив Міріам душу до самого дна.
Як давньому вірному другові, з яким прожив усе життя і від якого не маю таємниць, я розповів їй усе про себе, як випадково довідався від Цвака про своє божевілля у юні роки, про те, як втратив пам’ять і забув своє минуле, як дедалі частіше перед моїми очима зринають видива, які корінням сягають тих далеких днів, про те, як боюся миті, коли згадаю усе, й істина знову розтерзає мене.
Промовчав лише про те, чого зазнав у підземному лабіринті, і що певним чином пов’язував з її батьком.
Міріам тісно пригорнулася до мене і слухала, затамувавши подих, з глибоким співчуттям, від якого мені мліло серце.
Нарешті я знайшов людину, з якою можна виговоритися, коли самотність згнітить душу. Щоправда, був іще Гіллель, але він видавався мені позахмарною істотою, яка з’являлася й зникала, наче недосяжне для мене світло.
Я сказав їй про це, і вона зрозуміла. Вона теж його так сприймала, хоч і був він їй батьком.
Гіллель безмежно любив доньку, а вона його.
— Та все ж ми розділені, мов скляною стіною, яку я не спроможна розбити, — зізналася вона мені. — Так завжди було, скільки себе пам’ятаю. Мені маленькій він часто з’являвся уві сні й завжди в шатах первосвященика: золота таблиця Мойсея з дванадцятьма каменями на грудях, зі скронь сіялися голубуваті промені сяйва. Його любов здатна здолати смерть, але нам не під силу її збагнути. Так і мама завжди казала, коли ми з нею потай розмовляли про нього, — Міріам раптом здригнулася, мов зі страху, і затремтіла всім тілом. Я хотів устати, але вона мене стримала. — Не турбуйтеся, це пусте. Лише спомин… Коли мама померла — лише я знаю, як він її кохав; я тоді була ще зовсім маленькою дівчинкою, — мені здавалося, я задихнуся від болю. Я кинулася до батька, вчепилася в його сукман, хотіла кричати, але й звуку видобути з себе не змогла — мов скаменіла, і тоді… тоді… Ще й досі мені мороз поза шкіру, як згадаю… Він усміхнувся мені, поцілував у чоло й провів рукою по очах… Від тієї миті й досі увесь біль від утрати мами наче вигорів у мені. Ані сльозинки не зронила я на її похороні. Сонце в небі здавалося мені променистою долонею Господа, дивно було мені, чому люди плачуть. Батько йшов разом зі мною за труною; коли я підводила до нього очі, він щоразу ніжно усміхався, і я відчувала, як здригалася юрба, дивлячись на це.