— На прогулянку? — перепитала вона ошелешено, аж я не стримав сміху.
— Невже моя пропозиція така дивна?
— Ні, ні, але… — вона добирала слова. — Нечувано незвична… Прогулянка!
— Нічого незвичного, якщо згадати, що сотні тисяч людей так роблять. По суті, усе своє життя тільки те й роблять!
— Та то ж інші люди! — зітхнула Міріам, вона ще не могла отямитися від несподіванки.
Я схопив її за обидві руки.
— Щастя, якого можуть зазнавати інші люди, я б хотів, Міріам, щоб і Ви зазнали уповні.
Дівчина раптом зблідла. З її застиглого погляду я зрозумів, про що вона подумала. Той погляд шпигнув мене у самісіньке серце.
— Не варто постійно думати про це, Міріам, — умовляв я її. — Про… про диво. Пообіцяйте мені, що не думатимете… з… почуття дружби, гаразд?…
Вона відчула страх у моїх словах і здивовано глянула на мене.
— Якби ж воно так не впливало на Вас, я б потішився з Вами! Але так… Знаєте, я дуже хвилююся за Вас, Міріам! За… за… як би це сказати? За Ваше душевне здоров’я! Не сприймайте мої слова буквально, але… Ліпше б дива з Вами не траплялося!
Я гадав, вона заперечуватиме, проте дівчина лише кивнула головою, заглиблена в свої думки.
— Це крає Ваше серце… Хіба я не маю рації, Міріам?
— Іноді мені б теж хотілося, щоб воно не траплялось…
Її слова сяйнули мені промінчиком надії.
— Як подумаю собі, — мовила вона тихо й мрійливо, — що якось настане час, коли диво вже не знадобиться…
— Ану ж Ви за ніч станете багатою, і більше не треба буде… — необачно урвав я її і миттю прикусив язика, помітивши вираз жаху на її обличчі. — Я хотів сказати, що Ви цілком природнім шляхом могли б позбутися своїх проблем, і дива, яких тоді зазнаєте, будуть духовними дивами — Вашими внутрішніми переживаннями…
Міріам похитала голово і твердо промовила:
— Внутрішні переживання — не диво. Дивно те, що, здається, існують люди, які не знають, що це таке. Від самого дитинства, день за днем, з ночі в ніч… — несподівано вона затнулася на півслові, і я здогадався, що в її душі криється ще щось, чого вона мені не розповідала; можливо, відгомін невидимих подій, як це зі мною буває. — …пусте, я не те хотіла сказати. Навіть воскресіння і зцілення недужих доторком руки я б не могла назвати дивом. Якби в безживну матерію — землю — вселилася душа, і зруйнувалися закони природи, лише тоді сталося б те, чого я жадаю, відколи свідомо живу. Якось батько сказав: є дві сторони каббали — магічна й абстрактна, які ніколи не перетинаються. Магічна може підпорядкувати собі абстрактну, але ніколи не навпаки. Магічна — це дар, абстрактної ж можна навчитися, щоправда тільки з допомогою провідника, — Міріам знову підхопила попередню нитку розповіді. — Здобути дар жадаю я, а те, чого можна навчитися, мені байдуже, як пил під ногами. Як подумаю, що можуть настати часи (я вже Вам казала про це), коли я знову житиму без див… — я бачив, як судомно стиснулися її кулачки, розкаяння і жаль шматували моє серце. — Мені здається, я вже вмираю від самої лише думки, що це можливо.
— Чи не тому Ви хотіли б, щоб диво ніколи не ставалось? — допитувався я.
— Лише частково… Є ще й інша причина. Я… я… — Міріам замислилася на секунду. — Я ще не дозріла сприйняти диво в такій формі. Ось у чім річ… Як Вам пояснити? Уявіть собі — лише як приклад, — що мені роками щоночі сниться той самий сон, дія якого поступово розгортається, і хтось — скажімо, істота з потойбіччя — наставляє мене, не тільки показує мені, як у дзеркалі, усі мої щоденні зміни, наскільки я ще далека від магічної зрілості пережити «диво», але й на всі запитання, що виникають за день, дає мені такі відповіді, які я завжди можу перевірити. Ви мене зрозумієте: така істота замінює усяке щастя на землі, яке лиш можна собі вимислити. Вона, мов міст, «драбина Якова», поєднує мене з потойбічним світом, веде вгору від сутіні буднів до світла. Вона — мій провідник і друг, який ніколи не обдурить, на неї я цілком покладаюся, що не заблукаю на темних шляхах, де сновигає моя душа, у безумі й пітьмі. І раптом усупереч усьому, чого вона мене навчала, у моє життя вривається диво! Кому я маю тепер вірити? Невже те, що довгі роки без упину сповнювало мене, було оманою? Якщо б я піддалася сумнівам, то кинулась би сторч головою у прірву. І все ж диво було! Я б не тямилася від щастя, якби…
— Якби?.. — урвав я її, затамувавши подих. Може, ось зараз вона мовить слово, яке звільнить мене, і я зможу в усьому їй зізнатися.