— …якби довідалась, що таки помилялася — що дива таки не існує! Але я точно знаю, як знаю і те, що ось я тут сиджу, я б загинула (серце спинилося мені в грудях), якби мене враз скинули з неба на землю… Гадаєте, може людина витримати такий удар?
— То попросіть допомоги у батька! — у розпачі від власної безпорадності, промовив я.
— У мого батька? Допомоги? — Міріам розгублено глянула на мене. — Там, де для мене існує лише два шляхи, чи знайде він третій? Знаєте, що було б для мене єдиним порятунком? Якби зі мною приключилося те, що з Вами… Якби я цієї миті змогла забути все, що поза мною: усе своє життя аж по нинішній день. Хіба не дивина: що для Вас біда, для мене було б найвищим щастям!
Ми ще довго мовчали. Потім вона зненацька схопила мою руку й усміхнулася. Майже радісно.
— Не хочу, щоб Ви сушили собі голову через мене! — вона втішала мене — мене! — Щойно Вас переповнював радістю й щастям прихід весни, а тепер Ви — образ смутку… Не треба було Вам нічого казати. Забудьте все, що я Вам наговорила і тіштеся знову! Я ж так тішуся…
— Ви? Тішитеся? Міріам? — гірко урвав я її.
— Так! Правда! Я тішуся! — дівчина щосили намагалася бути переконливою. — Піднімаючись до Вас, я так невимовно боялася… Не знаю, чому. Не могла позбутися відчуття, що Вам загрожує небезпека, — я насторожився. — Але замість радості бачити Вас живим і здоровим, я лише нагнала смутку…
Я змушував себе до веселощів:
— Усе можна поправити, якщо поїдете зі мною на прогулянку (я постарався надати голосові грайливого тону). — Хотів би хоч раз пересвідчитися, чи зумію розігнати Ваші похмурі думки. Кажіть собі, що заманеться, але ж Ви не єгипетський ворожбит, а юна дівчина — хтозна, який жарт утне з Вами весняний вітер!
Міріам раптом зовсім розвеселилася.
— Що це з Вами нині, пане Пернат? Таким я ще Вас не бачила! А що стосується весняного вітру, то нас, єврейських дівчат, батьки оберігають від нього, ми ж повинні слухатися. І слухаємося, звісно… Послух закладений у нас від народження. Тільки це не про мене, — додала вона серйозно. — Моя матір влаштувала бунт, коли її змушували до заміжжя з Аароном Вассертрумом…
— Що? Ваша матір? З тим лахмітником знизу?
Міріам кивнула.
— Слава Богу, до цього не дійшло. А для бідолахи то стало нищівним ударом!
— Ви називаєте його бідолахою?! — спалахнув я. — Та він злочинець!
Міріам замислено похитала головою.
— Ваша правда, злочинець. Але той, хто, опинившись у його шкірі, не став би злочинцем, мав би стати хіба пророком.
Я, зацікавившись, присунувся ближче.
— Ви щось знаєте про нього? Мене це дуже цікавить. Маю особливі…
— Якби Ви, пане Пернат, хоч раз побачили його ятку зсередини, відразу б збагнули його душу. Я так кажу, бо дитиною часто бувала там. Чому Ви так отетеріло дивитеся на мене? Вам це дивно? До мене він завжди ставився з приязню. Якось, пригадую, навіть подарував мені великий, блискучий камінь, який найбільше сподобався мені з-поміж його речей. Мама сказала, що то діамант і, ясна річ, звеліла його негайно повернути.
Спершу Вассертрум ніяк не хотів забирати подарунок, а потім вирвав мені його з рук і люто пожбурив геть, та я все ж помітила, як сльози бризнули йому з очей. Я вже тоді доволі добре знала гебрейську, аби зрозуміти, що він пробурмотів: «Усе, чого б не торкнулася моя рука, прокляте!» То були мої останні відвідини. Відтоді він ніколи мене не запрошував. Я знаю, чому: якби я не спробувала його втішати, усе б зосталось по-старому, але мені було невимовно шкода старого, і я йому про це сказала… Більше він не хотів мене бачити. Не розумієте, пане Пернат? Усе ж так просто: він одержимий, він людина, яка миттєво стає підозріливою, невиліковно підозріливою до тих, хто зворушив його серце. Він вважає себе ще потворнішим, аніж є насправді — якщо таке взагалі можливо. Саме цим пояснюються усі його думки і вчинки. Кажуть, дружина його любила, та, мабуть, то більше був жаль, аніж кохання, хоча всі цьому вірили. Єдиний, хто вірив у цілком протилежне, був він сам. Старий в усьому підозрював зраду й ненависть.
Винятком став лише його син. Хтозна, чим це пояснювалося. Може, тим, що Аарон від колиски бачив його зростання і був, так би мовити, свідком зародження його характеру, тож не мав підстав запідозрити жодного підступу. А може, єврейська кров тому причиною: усю любов переносити на своїх нащадків, і в цьому виявлялася одвічна тривога нашої раси: ану ж ми вимремо, не виконавши покладеної на нас місії, яку ми вже майже забули, та пам’ять про яку ще, однак, жевріє десь глибоко в душі.