Тісний провулок з амбразурами, звивистий прохід, такий вузький, що плечима черкаєш стіни… і ось я вже перед рядком будиночків, заввишки з мене.
Достатньо руку простягнути, щоб торкнутися даху.
Я потрапив до провулку золотарів, де в Середньовіччя алхіміки добували філософський камінь і отруювали місячне світло.
Звідси виводила тільки одна дорога — та, якою я прийшов.
Але я вже не міг віднайти діри в стіні, через яку сюди потрапив — усюди натикався на огорожу.
Нема ради, мушу когось розбудити, щоб розпитати дорогу… Дивно, що провулок упирається в один-єдиний будинок, більший за інші й начеб обжитий. Я не міг пригадати, щоб бачив його тут раніше… Мабуть, побілений білим тиньком, що так світиться у тумані?
Я заходжу в ворота, простую вузькою смужкою саду, притуляюся обличчям до шибки — усюди темно. Стукаю у вікно. Усередині з дверей покою з’являється старезний дід з запаленою свічкою, старечим, нетвердим кроком човгає до середини кімнати, зупиняється, поволі повертає голову вбік припалих пилюкою реторт і колб під стіною, замислено оглядає велетенське павутиння у кутках, потім переводить застиглий погляд на мене.
Тінь від вилиць падає на очниці — здається, ніби вони порожні, як у мумії.
Він мене, певно, не бачить.
Я стукаю у шибку.
Не чує. Безгучно, мов сомнамбула, виходить з кімнати.
Я надарма чекаю.
Гримаю у двері — ніхто не відчиняє…
Мені не зостається нічого іншого, як самому шукати доти, доки не знайду виходу…
Найліпше, мабуть, податися між люди, — міркував я. — До друзів — Цвака, Прокопа, Фрізландера. Сидять, видно, як завжди, у Старому Заїзді. Щоб хоч на кілька годин заглушити пекучу тугу за поцілунками Ангеліни, я швидко рушаю туди…
Троє друзяк-нерозлийвода сиділи за старим, поточеним червами столом, усі троє смалили білі глиняні люльки з тонкими чубуками.
Корчма повнилася тютюновим димом. Ледве можна було розрізнити їхні обличчя, настільки темно-брунатні стіни поглинали нужденне світло старомодної люстри під стелею.
У кутку — суха, мов веретено, скупа на слова, марна кельнерка з вічною, недоплетеною шкарпеткою в руках, мерхлим поглядом та жовтим качиним носом!
Крізь зачинені двері з матово-червоними портьєрами голоси відвідувачів у сусідній кімнаті долинали, наче приглушене дзижчання бджолиного рою.
Фрізландер у приплюснутому капелюсі з прямими крисами, зі своїми мушкетерськими вусами й борідкою, свинцево-сірим кольором обличчя та рубцем під оком був схожий на голландця-потопельника з якогось давно забутого століття.
Йосуа Прокоп, заткнувши вилку собі в довгі кучері, без упину барабанив по столу страхітливо довгими, кістлявими пальцями й зачудовано придивлявся, як Цвак намагався натягнути на пузату пляшку араку пурпурове пальтечко ляльки-маріонетки.
— Це буде Бабінський, — повагом пояснив мені Фрізландер. — Не знаєте, хто такий Бабінський? Цваку, поясніть Пернатові, хто такий Бабінський!
— Бабінський був колись знаменитим празьким розбійником, — одразу підхопив Цвак, ні на мить не відриваючись від роботи. — Багато років він безкарно займався своїм ганебним ремеслом. Та помалу заможним родинам почало впадати в око, що то один, то інший родич не з’являвся до столу й більше ніхто його не бачив.
Спершу про це, щоправда, розмовляли мало, бо справа мала й позитивний бік — менше ротів годувати; але й не можна залишати поза увагою власне реноме в суспільстві, яке легко могло постраждати від розмаїтих пліток.
Надто коли йшлося про безслідне зникнення доньок на виданні.
До того ж, і самоповага вимагала відповідного піклування про дотримання норм життя бюргерської родини.
Дедалі частіше в газетах з’являлися оголошення: «Повернись, я все прощу!» — обставина, якої Бабінський, легковажний, як більшість убивць, не врахував — і почали, зрештою, привертати загальну увагу.
У мальовничому селі Кртш біля Праги Бабінський, який був романтиком у душі, завдяки своїй невтомній праці звив собі з часом маленьке затишне гніздечко — хатинку, що сяяла чистотою, а перед нею — садочок з пишною геранню.
А що його прибутки не давали йому змоги розширяти свій ґешефт, він був змушений десь ховати свої жертви, та так, аби це не впадало у вічі. Тож замість квітів, у яких так кохався, засіяв травою непримітний могильний насип — у разі потреби, залежно від обставин та пори року, його можна було без зусиль подовжувати.
На цьому святому місці після денних трудів Бабінський полюбляв щовечора сидіти в променях призахідного сонця і награвати на флейті сумовиті пісеньки…