Останніми словами він наче подавився, секунду прислухався з вибалушеними очима. Потім його обличчя спотворила сатанинська усмішка.
Мені здалося, ніби Вассертрум тихенько застогнав по сусідству.
— Простіть мені, майстре, — мовив після театральної паузи Харусек, удавано задихаючись. — Вибачте за нестриманість, але з цією молитвою я прокидаюся і лягаю спати, благаю у Всевишнього найжахливішої смерті своєму батькові, ким би він не був…
Я поривався щось відповісти, але Харусек швидко урвав мене:
— А зараз, майстре Пернат, я все ж перейду до прохання, з яким прийшов до Вас. Пан Вассертрум мав пестунчика, якого любив понад усе. Здається, то був його небіж… Кажуть навіть, син. Але я у це не вірю, інакше він носив би те саме прізвище. Насправді ж його звали Вассорі, доктор Теодор Вассорі.
Сльози набігають мені на очі, коли згадую про нього. Я був відданий йому всією душею та серцем, так ніби нас поєднували узи любові й роду, — Харусек схлипнув, немов йому від розчулення перехопило горло. — Ах, така шляхетна людина мусила покинути цей світ! Ах! Ах! Що призвело до цього, я так ніколи й не довідався. Він сам заподіяв собі смерть. Я був серед тих, кого покликали на допомогу, та, ах, запізно… надто пізно! А коли стояв, сам, біля смертного ложа, вкриваючи поцілунками його холодні, бліді руки — чому ж тепер не зізнатися у цьому, майстре Пернат? То ж не крадіж була… — я взяв з грудей покійного троянду й пляшечку, з якої випив отруту нещасний, поклавши край квітучому життю, — Харусек вийняв пляшечку з-під ліків і тремтячим голосом повів далі: — Кладу… їх… Вам… на стіл, засохлу троянду й пляшечку. Вони були мені пам’яттю про мого покійного друга…
Як часто в години внутрішньої спустошеності, коли моє осамотіле серце тужило за померлою матір’ю і жадало смерті, бавлячись цією пляшечкою, я втішався думкою: достатньо крапнути з неї рідини на хусточку та вдихнути, щоб безболісно полинути в ті краї, де мій любий, добрий Теодор знайшов спочинок від земної скорботи.
Тож прошу Вас, вельми поважаний майстре — тому й прийшов сюди — візьміть ці речі й віднесіть панові Вассертрумові. Скажіть, що їх передала Вам людина, яка побажала залишитися невідомою і якій небайдужий був доктор Вассорі… можливо, дама…
Він Вам повірить, йому це буде дорогою пам’яттю, як було мені. Моєю йому потаємною вдячністю. Я бідний, це все, що маю, але втішаюся думкою, що обидві дрібнички належатимуть тепер йому, хай навіть не знатиме з чиїх рук прийняв він дарунок.
І я теж матиму з цього солодку втіху.
А тепер бувайте здорові, майстре! Заздалегідь складаю Вам велику подяку й низький уклін.
Студент міцно потиснув мені руку, підморгнув і, бачачи мою розгубленість, ледь чутно щось прошепотів.
— Постривайте, пане Харусек, я трохи Вас проведу, — механічно повторив я слова, прочитані з Харусекових уст, і вийшов услід за ним.
На темному сходовому майданчику першого поверху ми зупинилися — я хотів попрощатися з гостем.
— Знаю, чого ви прагнули досягти своєю комедією. Ви… Ви хотіли, щоб Вассертрум отруївся рідиною з пляшечки! — випалив я просто йому в обличчя.
— Саме так! — збуджено визнав Харусек.
— І Ви гадаєте, я докладу до цього руку?
— У цьому немає потреби.
— Але ж Ви щойно самі сказали, я мав би передати пляшечку Вассертрумові…
Харусек похитав головою.
— Повернувшись додому, Ви самі побачите, що він уже її поцупив.
— Звідки Вам знати? — здивувався я. — Така людина, як Вассертрум, ніколи не накладе на себе руки… надто боягузливий… ніколи не піддасться імпульсивному поривові…
— Тоді Ви не знаєте, що таке підступна отрута навіяння, — похмуро урвав мене Харусек. — Якби я говорив буденно, звичними словами, може, б і Ваша правда була, але я врахував усе, найменшу зміну тональності в голосі. Тільки найвульґарніший пафос діє на таких покидьків! Повірте мені! Я міг би до найдрібніших деталей відтворити його міміку на кожну мою репліку. Навіть найвідвертіший кіч, як називають усіляку мазанину художники, витисне сльозу, вразить у самісіньке серце звироднілу до мозку кісток юрбу. Подумайте, якби було інакше, хіба б уже давно вогнем і мечем не винищили театри! Мерзотника пізнати по сентиментальності! Тисячі бідаків можуть гинути з голоду — ніхто не заплаче, та досить розцяцькованому блазневі на сцені закотити згорьовано очі, вони ридма ридатимуть. Якщо батечко Вассертрум завтра й забуде, можливо, те, від чого нині так страждав, кожне моє слово знову в ньому оживе, як прийде час, як сам собі видасться нестерпно нікчемним. У моменти найглибшого відчаю достатньо незначного поштовху — я вже про це подбаю! — щоб останній боягуз схопився за отруту! Треба тільки мати її під рукою! Теодорчик теж, мабуть, не вдався б до отрути, якби я йому не допоміг…