Поліцейський радник
— прочитав я на порцеляновій табличці.
— Заходьте, будь ласка, — запросив жандарм. Дві заяложені конторки, завалені паперами, стояли одна навпроти іншої.
Пара перекошених стільців між ними. Портрет цісаря на стіні.
Слоїк з золотими рибками на підвіконні.
Більше нічого в кімнаті не було.
З-за конторки ліворуч визирала з-під обшарпаних штанин клишонога ступня і капець з грубої повсті.
Я почув шарудіння. Хтось пробурмотів кілька слів чеською мовою, відразу по тому з-за правої конторки вигулькнув сам пан поліцейський радник і став переді мною.
То був невисокий чоловічок з сивою гоструватою борідкою. Дивну він мав звичку: перш ніж заговорити, шкірив зуби, як той, хто дивиться на сліпуче світло; при цьому міцно зажмурював очі за окулярами, що надавало його обличчю жорстокого виразу, від якого студеніла кров.
— Ви називаєтеся Атанасіус Пернат, — він зиркнув на порожній аркуш паперу, — і є різьбярем камей…
Відразу ожила клишонога лапа під сусіднім столом, обхопила ніжку стільця, і заскрипіло перо.
Я ствердив:
— Пернат. Різьбяр камей.
— Но, ось ми й зустрілися, пане… Пернат… так, Пернат. Так, так… — пан поліцейський радник умить став, на диво, люб’язним, ніби його ощасливили радісною звісткою, і простягнув мені обидві руки, дуже кумедно намагаючись надати своєму обличчю виразу простака.
— Отож, пане Пернат, розкажіть мені, що Ви робите увесь день?
— Гадаю, це Вас не стосується, пане Отшин, — холодно відповів я.
Радник примружив очі, вичекав якийсь момент і враз випалив:
— Відколи графиня перебуває в інтимних стосунках з Савіолі?
Я був готовий до чогось подібного, тож навіть оком не зморгнув.
Поліцейський спритно намагався збити мене з пуття перехресними запитаннями, та, хоч серце й підкочувалося мені від жаху до самого горла, я не дав себе заплутати, уперто стояв на тому, що ніколи не чув імені Савіолі, а Ангеліна — добра знайома мого батька й часто замовляє у мене прикраси.
Я відчував, поліцейський радник розкусив мою брехню і внутрішньо аж кипів люттю, що нічого не може з мене вивідати.
На якусь мить він замислився, потім притягнув мене за комір до самих очей, погрозливо показав пальцем на стіл ліворуч і прошепотів у вухо:
— Атанасіусе! Ваш покійний батько був моїм найліпшим другом. Я хочу Вас порятувати, Атанасіусе! Але Ви повинні все розповісти мені про графиню. Чуєте, геть усе!
Я нічого не розумів.
— Що Ви маєте на увазі: врятувати мене? — голосно запитав я.
Клишоногий сердито тупнув під столом. Радник аж посірів на обличчі від ненависті. Закопилив губу. Чекав. Я знав, що він зараз знову зірветься (його манера нападати зненацька нагадувала мені Вассертрума), тож я також вичікував. Помітив, як з-за конторки, нашорошивши вуха, вигулькнуло цапине обличчя власника клишоногої лапи… а тоді оглушливо верескнув поліцейський радник:
— Убивця!
Я онімів, вражений.
Цапине обличчя неохоче знову сховалося за стіл.
Пан поліцейський радник теж був доволі роздратований моїм незворушним спокоєм, однак уміло це приховав, натомість підтягнув стільця і запросив мене сісти.
— То Ви відмовляєтеся надати необхідні мені відомості про графиню, пане Пернат?
— Я не можу їх надати, пане раднику, принаймні не в тому сенсі, як Ви очікуєте… По-перше, я нікого не знаю з іменем Савіолі, а потім, я несхитно переконаний, що на графиню звели наклеп, кажучи, ніби вона зраджує своєму мужеві…
— Ви готові заприсягтися у цьому?
Мені перехопило дух.
— Так. Будь-якої миті.
— Гм, гаразд.
Запала довга мовчанка. Радник, здавалося, напружено розмірковував.
Коли він знову глянув на мене, на його пиці вимальовувалося награне болісне співчуття, а тремтячий від здушених сліз голос мимоволі нагадав Харусека.
— Мені Ви могли б сказати, Атанасіусе! Мені, давньому другові Вашого батька… мені, який Вас дитиною на руках носив… — я ледве погамував сміх, бо радник щонайбільше на десять років старший за мене. — То був самозахист, чи не так, Атанасіусе?
З-за стола знову вигулькнуло цапине обличчя.
— Що було самозахистом? — запитав я непорозуміло.
— З… Цотманом! — рявкнув радник мені в обличчя.
Ім’я вразило мене, наче лезо кинджала. Цотман! Цотман! Годинник! Ім’я Цотмана було вигравіюване на вічку годинника.
Я відчув, як уся кров бухнула мені до серця: потворний Вассертрум дав мені годинника, щоб кинути на мене підозру в убивстві.