Поліцейський радник миттєво скинув маску, вишкірив зуби й зажмурив очі.
— То Ви зізнаєтеся в убивстві, Пернате?
— Це помилка! Жахлива помилка! Вислухайте мене, заради Бога! Я можу Вам пояснити, пане поліцейський раднику!.. — вигукнув я.
Якщо зараз Ви розкажете мені все, що стосується пані графині, — швидко урвав він мене, — то — я наголошую! — поліпшите своє становище.
— Я не маю, що казати, окрім того, що вже сказав: графиня невинна…
Радник зціпив зуби й повернувся до цапиної пики:
— Пишіть: Пернат зізнається в убивстві страхового агента Карла Цотмана…
Мене охопила нестямна лють.
— Ви, поліцейська свиня! — заревів я. — Що Ви собі дозволяєте?!
Я роззирнувся у пошуках чогось важкого. Та вже наступної миті мене схопили два жандарми й одягнули на руки кайданки.
Тепер радник набундючився, як півень на гноївці.
— А годинник? — він раптом простягнув руку з пошкодженим годинником. — Нещасний Цотман ще жив, чи Ви вже мертвого грабували?
Я знову став цілком спокійним і твердим голосом продиктував для протоколу:
— Годинника сьогодні вранці мені подарував лахмітник Аарон Вассертрум.
У кімнаті вибухнув несамовитий регіт, і я побачив, як клишонога лапа й повстяний капець врізали під конторкою гопака.
Муки
Мене повели вечірніми, освітленими вулицями: руки зв’язані за спиною, позаду — жандарм з оголеним багнетом.
Вуличні хлопчаки, улюлюкаючи, бігли зграйками праворуч і ліворуч від мене, жінки розчиняли вікна й, сиплячи прокльонами, погрожували мені вслід ополониками.
Ще здалеку я побачив велетенську кубічну будівлю суду з написом на фасаді:
Каральне правосуддя — захист усіх порядних громадян.
За велетенськими воротами ми опинилися у сінях, де смерділо кухнею.
Зарослий густою бородою чоловік з шаблею, в однострої — каптані й шапці, босоногий із зав’язаними навколо кісточок довгими кальсонами, підвівся, відставив набік кавовий млинок, якого тримав між колінами, і наказав мені роздягтися.
Потім він повивертав мої кишені, усе вийняв з них і поцікавився, чи не маю я блощиць. Коли я заперечив, він стягнув мені з пальців каблучки й дозволив знову одягнутися.
Мене повели кількома поверхами вище, ми йшли коридорами, де у віконних нішах стояли великі, сірі, замкнені скрині.
Уздовж стін рядами тягнулися залізні двері з засувами й маленькими заґратованими вічками з газовими ріжками над ними.
Велетенського зросту солдафон-наглядач — перше чесне обличчя за довгий час — відімкнув двері, штовхнув мене до темного, схожого на шафу, смердючого отвору й засунув за мною засув.
Стоячи у цілковитій темряві, я обмацував навколо себе стіни.
Коліном наткнувся на який бляшаний чан.
Нарешті намацав клямку — було так вузько, годі й обернутися. Я в тюремній камері.
Попід стінами дві парні лежанки з солом’яними сінниками.
Відстань між ними — лише крок.
Заґратоване вікно на один квадратний метр високо угорі пропускає досередини тьмяний відсвіт нічного неба.
Нестерпна задуха, сморід непраного одягу отруювали повітря.
Коли мої очі призвичаїлися до темряви, я побачив на трьох лежанках — четверта була вільною — людей в арештантській одіжі: вони сиділи, опершись ліктями в коліна й заховавши обличчя у долонях.
Ніхто не зронив ані слова.
Я сів на вільне ложе і почав чекати. Чекав. Чекав.
Годину.
Дві, три години.
Зачувши кроки за дверима, схоплювався на ноги:
Ось, це прийшли по мене, щоб вести до слідчого.
Та щоразу мене чекало розчарування — звуки кроків губилися в далині коридору.
Я роздер комір на собі, здавалося, він мене душить.
Чув, як в’язні один за одним, зі стогонами, простягалися на постелі.
— Невже не можна відчинити вікно? — голосно, розпачливо запитав я у темряву і аж злякався власного голосу.
— Не вільно, — похмуро відповів хтось.
Та все ж я навпомацки посунув уздовж вузької стіни: полиця на висоті грудей… два кухлі на воду… хлібні скоринки…
Я насилу видерся на полицю і, тримаючись за ґрати, припав обличчям до віконних щілин, щоб хоч трохи вдихнути свіжого повітря.
Довго так стояв, доки не почали тремтіти коліна. Одноманітний, чорно-сірий туман слався перед моїми очима.
Холодні прути ґрат запотіли.