— Решпект! Решпект!
Побачивши, що мені до них байдуже, молодики відсунулися у куток і там собі шепотілися. Лише раз зачесаний підвівся, підійшов до мене, помацав мої м’язи передпліччя, а тоді, похитавши головою, повернувся до товариша.
— Ви теж тут за підозрою в убивстві Цотмана? — запитав я Лойзу так, щоб ніхто не помітив.
Той кивнув.
— Уже давно.
Збігло ще кілька годин.
Я заплющив очі, прикинувся, ніби сплю.
— Пане Пернат! Пане Пернат! — почув я раптом шепіт Лойзи.
— Що? — удав я пробудження.
— Пане Пернат! Прошу вибачення… прошу… прошу, чи не знаєте, що зараз робить Розіна?.. Вона вдома? — затинаючись, допитувався бідолашний хлопець.
Мені жаль було дивитися, як він запаленими очима прикипів до моїх уст, готовий ловити кожне слово, і судомно стискав від хвилювання руки.
— Їй добре ведеться. Вона… вона працює кельнеркою… у Старому Заїзді, — збрехав я.
Я бачив, як полегшено зітхнув парубійко.
Двоє в’язнів увійшли, несучи на таці бляшані миски з гарячим ковбасним відваром, три з них залишили в камері. Потім, за кілька годин, знову забряжчав засув, і наглядач повів мене до слідчого.
Мені аж коліна трусилися від невідомості, доки ми йшли то вгору, то вниз сходами.
— Як гадаєте, мене ще нині відпустять? — несміливо запитав я наглядача.
Той стримано, співчутливо усміхнувся
— Гм… Ще нині? Гм… Господи… можливо всяке…
Мені похололо на душі.
Знову я опинився перед порцеляновою табличкою:
КАРЛ БАРОН ФОН ЛЯЙЗЕТРЕТЕР
Слідчий
Знову кімната з голими стінами і двома конторками з височенними стосами паперів.
Високий, губатий, літній чоловік з сивою, розділеною на проділ бородою, чорному сурдуті, скрипучих чоботях.
— Ви пан Пернат?
— Саме так.
— Різьбяр камей?
— Саме так.
— Камера № 70?
— Саме так.
— Підозрюваний у вбивстві Цотмана?
— Перепрошую, пане слідчий…
— Підозрюваний у вбивстві Цотмана?
— Ймовірно. Принаймні я так здогадуюся. Але…
— Визнаєте?
— Що я маю визнати, пане слідчий? Я ж не винний!
— Визнаєте?
— Ні.
— Тоді я залишаю Вас під слідством. Відведіть його до камери!..
— Прошу Вас, вислухайте мене, пане слідчий! Я неодмінно мушу потрапити додому ще сьогодні. Маю справи великої ваги…
За іншою конторкою хтось захихотів.
Барон усміхнувся.
— Відведіть підозрюваного!
Минали дні за днями, тижні за тижнями, а я усе ще сидів у цюпі.
Щодня о дванадцятій годині нам дозволяли виходити на прогулянку, сорок хвилин ходити колом разом з іншими підозрюваними та засудженими мокрим подвір’ям в’язниці.
Розмовляти між собою заборонялося.
Посеред плацу височіло голе, усохле дерево з врослим у кору скляним, овальним образом Богородиці.
Попід стінами внутрішнього дворика ниділи мізерні кущики з майже чорними від осілої сажі листочками.
Зусібіч — заґратовані вікна камер, з яких іноді визирали сірі обличчя з безкровними устами.
Згодом усі поверталися до звичних казематів, до хліба, води й ковбасного відвару, у неділю розщедрювалися на скислу чечевицю.
Потім ще лише раз мене водили на допит.
Цікавилися, чи маю свідків, які, ймовірно, могли б бачити, як «пан» Вассертрум дарував мені годинника?
— Так, пан Шемай Гіллель… тобто… ні (я згадав, що він тоді не заходив)… Але пан Харусек… ні, він теж при тому не був…
— Отже, нікого при тому не було?
— Ні, пане слідчий, нікого…
Знову гидке хихотіння з-поза столу і знову наказ:
— Відведіть підозрюваного до камери!
Моя тривога за Ангеліну поступилася місцем тупій апатії. Тривожитися за її долю вже не мало сенсу: або план помсти Вассертрума успішно втілений у життя, або ж Харусек встиг утрутитися — так переконував я себе.
Зате думки про Міріам доводили мене ледь не до божевілля.
Я уявляв собі, як вона щомиті чекає на повторення дива, як щоранку вдосвіта вибігає надвір услід за булочником і тремтячими руками обмацує хліб, як, можливо, потерпає від страху за мене…
Бувало, я знагла прокидався серед ночі, ставав на полицю і, вдивляючись у мідне лице годинника на вежі, палко жадав, аби мої думки допали до вух Гіллеля — він мусить допомогти Міріам, звільнити її від мук очікування дива.