— Так, якщо Ваша ласка, — похапливо погодився я. — Перекажіть йому, хай зайде до Гвллеля і скаже, що я дуже тривожуся за здоров'я його доньки Міріам. Хай би пан Гіллель не спускав з неї ока! Запам’ятаєте ім’я? Гіллель!
— Гірель?
— Ні! Гіллель.
— Гіллер?
— Та ні! Гіл-лель!
Венцель ледь не вивихнув собі язика, намагаючись вимовити таке важке для чеха ім’я, та, зрештою, йому це таки вдалося, хоч і намучився він.
— І ще одне: Хай би Харусек — уклінно його прошу — потурбувався, наскільки це йому під силу, про шляхетну даму… Він зрозуміє, про кого мова…
— Ви, мабуть, кажете про пані шльондру з аристократів, яка злигалася з отим німаком, доктором Саполі? Ге, вона розлучилася з чоловіком і поїхала кудись геть з дитиною та Саполі…
— Ви певні цього? — мій голос затремтів.
Хоч як я втішився за Ангеліну, усе ж серце мені болісно стиснулося.
Скільки я всього зазнав через неї, і ось… вона мене забула…
Може, повірила, що я й, справді, убивця.
Гіркота підступила мені до горла.
Цибань, наділений чулістю, властивою, як не дивно, багатьом покидькам суспільства, якщо справа торкається кохання, збагнув мій стан, бо ніяково відвернувся і промовчав.
— То, можливо, Вам також відомо, як ведеться доньці пана Гіллеля, панні Міріам? Знаєте її? — запитав я здушеним голосом.
— Міріам? Міріам… — Венцель глибокодумно насупив чоло. — Міріам? Часто буває поночі в Лойзичека?
Я мимоволі усміхнувся.
— О, ні… Аж ніяк!
— Тоді не знаю, — сухо відповів Венцель.
Якийсь час ми мовчали.
Може, у Харусековій цидулці щось є про неї, сподівався я у душі.
— А що Вассертрума дідько вхопив, Ви вже, певно, знаєте, — несподівано знову озвався Венцель.
Я нажахано підскочив.
— Ага, — підтвердив свої слова, показуючи на горлянку, Красунчик. — Жмурик! Ну, скажу я Вам, то було шайсліх! Коли двері до ятки розбили — його вже кілька день не було видно — я, звісно, перший був там… Аякже!.. А він там сидить, Вассертрум, у вичовганому кріслі, груди залиті кров'ю, а очі, ніби скляні… Я, знаєте, моцний хлопака, але мені стало зле, думав, скапцанію… Раз по раз казав собі: Венцелю, не трать голови, то ніц, то тіко мертвий жид… У горлянці в нього стирчав терпуг, а в ятці все догори дриґом. Грабунок з убивством, ясна річ!
— Терпуг! Терпуг! — я похолов від жаху. Терпуг! Він таки виконав своє призначення…
— І хто то зробив, я знаю, — вів Венцель далі, стишивши голос. — Не хто інший, скажу я Вам, як рябий Лойза… Я знайшов на підлозі ятки його кишенькового ножа й скоро заховав під полою, щоб поліція на нього не натрапила… Він вислизнув з ятки підземним ходом… — Венцель раптом замовк, напружено прислухаючись, а тоді притьмом простягнувся на лежаку й зайшовся несамовитим храпом.
Відразу по тому забряжчав засув, на порозі став наглядач, підозріливо міряючи мене поглядом.
Я напустив на себе байдужу міну, а Венцеля годі було добудитися.
Лише після кількох стусанів він, позіхаючи, підвівся і в супроводі вартового сонно побрів з камери.
Я гарячково розгорнув цидулку від Харусека й прочитав:
«12 травня.
Мій любий, бідолашний друже й благодійнику!
З тижня на тиждень я чекав, що Вас випустять, але даремно. Спробував усе, що можливо, аби зібрати докази Вашої невинності, однак нічого не нашкріб…
Я просив слідчого пришвидшити розслідування, але той щоразу відбувався словами, мовляв, не в змозі нічого зробити, бо то не в його компетенції, а прокурора.
Бюрократи!
Лише годину тому я таки дещо роздобув, сподіваюся, це допоможе: я довідався, що Яромир продав Вассертрумові золотого годинника, якого знайшов після арешту свого брата Лойзи у його ліжку.
У Лойзичека, де, як Ви знаєте, нюшать детективи, подейкують, ніби у Вас знайшли годинника вочевидь убитого Цотмана, тіла якого, як corpus delicti, й досі не виявили. Решту я сам склав докупи: Вассертрум et cetera!
Я відразу взявся за Яромира, дав йому 1000 флоринів…» — я опустив додолу руку з листом, сльози радості скаламутили мені зір: тільки Ангеліна могла дати Харусекові такі гроші. Ні Цвак, ні Прокоп, ані Фрізландер не володіли великими коштами. Отже. Вона мене не забула! Я почав читати далі:
«…і пообіцяв іще 2000, якщо він негайно піде зі мною до поліції і зізнається, що знайшов годинника вдома в брата, а потім його продав…
Усе це може статися щойно тоді, як цей лист через Венцеля буде в дорозі до Вас. Бракує часу…