При світлі факелів працювала юрба копачів.
Гори сміття і шматки мурів перегороджували шлях.
Це ж тут, тут має бути Півняча вулиця?!
Я ледве міг зорієнтуватися. Саме лише руйновисько навколо.
Хіба не тут стояв будинок, у якому я мешкав?
Фасадна стіна розвалена.
Я вибрався на земляний горб: глибоко піді мною, уздовж колишнього провулку тягнувся чорний, мурований хід. Я підвів голову: наче велетенські бджолині чарунки, тісно, одні попри одних, висіли в повітрі оголені помешкання, скупо освітлені факелами й тьмяним місяцем.
Он там, угорі, мала б бути й моя комірчина — я впізнав її за візерунком стін. Від неї зосталася сама лише смужечка. А впритул до колишнього помешкання — ательє Савіолі. У серце раптом закралася пустка. Як дивно!.. Ательє!.. Ангеліна!.. Так далеко, у такій недосяжній далечі все те було тепер!
Я обернувся: від будинку, де мешкав Вассертрум, не залишилося каменя на камені… Геть усе зрівнялося з землею: ятка лахмітника, льох Харусека — усе, усе!
«Людина проминає наче тінь», — майнула мені в голові десь прочитана фраза.
Я запитав якогось робітника, чи не знає він, де тепер мешкають люди, виселені звідси, може, чув щось про архіваріуса Шемая Гіллеля?
— Німецька нікс! — була відповідь.
Я подарував чоловікові гульдена. Той відразу почав розуміти німецьку, але нічого путнього повідомити мені не зміг. Як і його товариші по роботі.
Може, у Лойзичека пощастить щось довідатися?
Лойзичека замкнено, сказали мені, будинок ремонтують.
Нема іншого виходу, як розбудити когось по сусідству. Хіба ні?
— Можете сходити тут усе вздовж і впоперек, але й кицьки не знайдете, — мовив робітник. — Суворо заборонено… Через тиф…
— А Старий Заїзд? Напевно ж відчинений?
— Теж замкнений!
— Достеменно знаєте?
— Достеменно.
Я навгад назвав кілька імен торгашів та продавчинь тютюну, що мешкали поблизу; потім — Цвака, Фрізландера, Прокопа…
Робітник лиш заперечно хитав головою.
— Може, знаєте Яромира Квасничку?
Чоловік замислився.
— Яромир? Глухонімий?
Я шалено втішився. Слава Богу! Хоч один знайомий…
— Так, глухонімий. Де він мешкає?
— Витинає картинки? З чорного паперу?
— Так, це він. Де його знайти?
Як лиш міг детально, робітник описав мені нічну корчму в середмісті й відразу взявся шуфляти землю.
Понад годину блукав я руїнами, балансував на хитких дошках, пролізав попід шлаґбаумами, які перегороджували вулиці. Усенький єврейський квартал обернувся на суцільну кам’яну пустелю — ніби землетрус зруйнував місто.
Від хвилювання і збудження мені перехоплювало подих, брудний, з подертими черевиками, я нарешті вибрався з цього лабіринту.
Проминувши кілька вулиць, знайшов те, чого шукав.
Кав’ярня Хаос — повідомляла вивіска.
Безлюдна, крихітна корчма, де попід стіною ледве поміщалися кілька столиків.
Посередині на триногому більярдному столі спав, хропучи, кельнер.
Базарна тітка сиділа в кутку, тримаючи перед собою кошика з городиною, і куняла над склянкою чаю.
Нарешті кельнер зволив устати й запитати, чого я бажаю. Зухвалий погляд, яким він зміряв мене з голови до ніг, нагадав мені, який, мабуть, обшарпаний вигляд я мав.
Я зиркнув у дзеркало і жахнувся: чуже, безкровне, сіре обличчя, усіяне зморшками, з кошлатою бородою, сплутаним, довгим волоссям дивилося звідти на мене.
Я поцікавився, чи не було тут витинальника силуетів Яромира, і замовив чорну каву.
— Не знаю, куди він подівся, — позіхаючи, відповів кельнер.
Потім він улігся на більярдний стіл і знову заснув.
Я взяв зі стіни газетку Празький листок і налаштувався чекати.
Літери, наче мурахи, повзали сторінками, я не втямив жодного слова з прочитаного.
Минали години, за шибками наливалася передранішня глибока, темна синява — так зазвичай буває, якщо дивитися надвір з приміщення з газовим освітленням.
Час до часу досередини заглядали жандарми з блискучими, зеленкуватими пір’їнами на головах, а тоді важкими, повільними кроками простували далі.
Увійшли три невиспані солдати.
Двірник забіг на чарку шнапсу.
І ось нарешті, нарешті: Яромир.
Він так змінився, що я спочатку його не впізнав: очі згасли, передні зуби повипадали, волосся поріділо, за вухами зробилися глибокі западини.
Я був такий радий знову за довгий час побачити знайоме обличчя, що кинувся йому назустріч і схопив за руку.