Був Святвечір, я поставив удома маленьку ялинку з червоними свічками. Хотів ще раз відчути себе молодим, оточити себе мерехтінням свічок, пахощами ялинкової глиці та плавленого воску.
Ще до настання нового року я вирушу, мабуть, у дорогу, шукаючи по містах і селах, усюди, куди заведе мене внутрішній голос, Гіллеля та Міріам.
Нетерпіння, тривожне очікування і страх, що Міріам, можливо, убита, поступово відпустили мене. Серцем я відчував, що розшукаю обох.
Щасливий усміх не сходив з моїх уст. Кладучи на щось руку, мені здавалося, ніби моя долоня несе зцілення. Мене переповнювала дивна радість, радість людини, яка після довгих мандрів повертається додому і вже здалеку бачить вежі рідного міста.
Я ще раз завітав до крихітної кав’ярні, аби запросити Яромира до себе на Різдво. Але мені сказали, що він більше не з’являвся. Засмучений, я вже хотів було податися геть, але тут до кав’ярні увійшов старий вуличний гендляр, пропонуючи на продаж антикварні дрібнички, які здебільшого нічого не вартували.
Я перебирав в його скриньці ланцюжки до годинників, хрестики, гребінці-шпильки до волосся й брошки, аж раптом на очі мені потрапило сердечко з червоного каменю на вилинялій шовковій стрічці. Я зі здивуванням упізнав його: колись Ангеліна, ще маленькою дівчинкою, подарувала мені його на пам’ять біля фонтану в своєму палаці.
І миттю переді мною постала моя юність, ніби я зазирнув в окуляри «панорами» на розмальовану дитячою рукою картинку.
Я довго, дуже довго ошелешено дивився на червоне сердечко на моїй долоні.
Я сидів у мансарді, прислухаючись до потріскування ялинкової глиці, коли полум’я свічки надто близько підбиралося до гілочок.
«Може, саме тепер, цієї хвилини, старий Цвак десь у світі ставить свій ляльковий вертеп, — малював я собі в уяві, — і таємничим голосом декламує рядки улюбленого лірика Оскара Вінера:
І враз так святково стало мені на душі.
Свічки догоріли. Лише одна ще тріпотіла полум’ям. Дим клубочився під стелею комірчини.
Ніби мене торкнулася чиясь рука, я обернувся і…
На порозі стояло моє відображення. Мій двійник. У білому пальті. З короною на голові.
Мана тривала тільки одну мить.
А тоді могутнє полум’я вибило дерев’яні двері, хмара задушливого гарячого диму ввірвалася досередини.
Пожежа в будинку! Пожежа! Пожежа!
Я рвучко розчахую вікно. Видряпуюся на дах.
Здалеку вже чути пронизливий дзеленькіт пожежного загону.
Блискучі шоломи, короткі, наче рубані, команди.
Потім примарне, ритмічне, чавкотливе чмихання помпи, ніби демони води готуються до стрибка на свого смертельного ворога: вогонь.
Лускає скло, червоні язики рвуться з усіх вікон.
Униз скидають матраци — уся вулиця вистелена ними. Люди стрибають униз, покалічених забирають.
А мене охоплює нестримний, радісний екстаз, сам не знаю, чому… Волосся стає сторч…
Я кидаюся до димаря, щоб вогонь не обпалив мене, бо полум’я вже лиже мені п’яти.
Навколо димаря складений канат сажотруса.
Я розкладаю його, намотую собі на зап’ястя та ногу, як ще хлопцем колись робив на гімнастичних заняттях, і спокійно спускаюся фасадом донизу…
Проминаю одне вікно. Зазираю досередини.
Там все сліпучо освітлено.
І тоді я бачу… я бачу… усе моє тіло здригається нестримним кличем радості.
— Гіллель! Міріам! Гіллель!
Я хочу вчепитися за ґрати.
Промахуюся. Канат вислизає з рук.
Мить вишу головою униз зі схрещеними ногами поміж небом і землею.
Канат співає від ривка. Тріщать, натягуючись, волокна.
Я падаю.
Моя свідомість гасне.
Уже падаючи, хапаюся за підвіконня, але зісковзую. Нема більше за що вхопитися:
Камінь слизький.
Слизький, як кусень
сала…
Епілог
— …як кусень сала!
То камінь, схожий на кусень сала.
Слова ще дзвенять мені в вухах. Я підводжуся, мушу визначити, де я.
Лежу на ліжку, мешкаю в готелі.
І звуть мене зовсім не Пернат.
Невже це все мені лише наснилося?