Ні! Таких снів не буває!
Я дивлюся на годинника: я спав заледве годину. Пів на третю…
Онде висить чужий капелюх, якого я сьогодні помилково прихопив замість свого в соборі на Градчині, коли слухав відправу.
Може, на ньому є ім’я?
Я беру до рук капелюха, читаю золоті літери на білій шовковій підкладці — чуже й водночас таке знайоме ім’я:
АНАСТАСІУС ПЕРНАТ
Від цієї миті немає мені спокою, я квапливо одягаюся й збігаю униз східцями.
— Портьє! Відчиніть! Я вийду на годинку пройтися!
— Даруйте, куди?
— До єврейського кварталу. Півняча вулиця. Чи взагалі існує така вулиця?
— Є, є… — портьє шкодливо усміхнувся. — Але єврейський квартал уже не той, що колись. Повністю перебудований..
— Пусте! Де Півняча вулиця?
Товстим пальцем портьє показав на карті:
— Ось тут, прошу.
— А шинок у Лойзичека?
— Осьдечки, прошу.
— Дайте мені великий шмат паперу…
— Будь ласка.
Я загорнув у папір капелюх Перната. Дивно, він майже новий, бездоганно чистий, а такий крихкий, мовби йому сто років…
Простуючи до єврейського кварталу, я міркував:
Усе, чого зазнав цей Атанасіус Пернат, я пережив у своєму сні, за одну лише ніч почув, побачив і відчув так, ніби це відбувалося зі мною. То чому не знаю, що саме побачив він тієї миті, коли канат урвався, і він скрикнув: «Гіллель! Гіллель!»
Бо він тієї миті відділився від мене, збагнув я.
Я мушу знайти цього Атанасіуса Перната, хоч би навіть день і ніч довелося нишпорити кварталом…
То це Півняча вулиця?
Анітрохи не схожа на ту, що я бачив у сні!
Усуціль нові будинки.
Уже за хвилину я сидів у Лойзичека. Доволі тиха й чистенька кав’ярня.
Углибині зали — естрада з дерев’яною балюстрадою; не заперечити певної схожості з давнім шинком з мого сну.
— Чого бажаєте? — запитала кельнерка, повногруда дівиця, у тугому червоному оксамитовому фраку, що ледь не тріщав на ній.
— Коньяк, будь ласка. Дякую… О, перепрошую, панночко!
— Я Вас слухаю…
— Хто власник цього закладу?
— Пан комерційний радник Лойзичек. Увесь дім належить йому. Він дуже заможний, шляхетний пан…
Ага, чоловік зі свинячими зубами на ланцюжку від годинника, пригадав я собі…
Мені зринула в голові цікава думка, яка б могла допомогти зорієнтуватися.
— Панночко!
— Прошу?
— Коли завалився кам’яний міст через Влатву?
— Тридцять три роки тому…
«Гм… тридцять три роки тому!» Я замислився: різьбяреві камей мало б нині виповнитися майже дев’яносто.
— Панночко!
— Слухаю Вас?
— Чи немає зараз серед відвідувачів когось, хто міг би пам’ятати, яким на вигляд було старе єврейське місто? Я письменник, цікавлюся…
— Серед відвідувачів? — задумалася кельнерка. — Ні… Але постривайте… Більярдист, отой, що грає зі студентом в карамболь. Бачите? Старий з гачкуватим носом? Він прожив тут усе життя, зможе багато чого Вам розповісти. Покликати його, коли він закінчить гру?
Я глянув у той бік, куди показувала дівчина.
Старий, стрункий, сивий чоловік стоїть, прихилившись до дзеркала, натирає крейдою кий. Втомлене, однак дивовижно шляхетне обличчя. Кого він мені нагадує?
— Як він називається?
Кельнерка стоїть, опершись ліктем на стіл, облизує олівця, знову й знову пише своє ім'я на мармуровій стільниці, щоразу швидко стираючи його мокрим пальцем. При цьому кидає на мене більш чи менш палкі погляди — як вже вдасться… Звісно, зводить угору брови, щоб додати собі загадковості.
— Як звуть більярдиста, панночко? — перепитую.
Я бачу, що їй любіше було б почути інше запитання. Скажімо, панночко, чому ви не носите фрак на голе тіло? Чи щось подібне… Але про це не запитую, мені не йде з голови мій сон…
— Як звуть? Як звуть? — буркає вона, надимаючи губки. — Феррі його звуть! Феррі Атенштедт.
Он як? Феррі Атенштедт… Ще один давній знайомий.
— Розкажіть мені про нього все, що знаєте, — лагідно мовлю я до кельнерки і вмить відчуваю нагальну потребу підкріпити себе коньяком. — Вас так приємно слухати (я сам собі бридкий цієї миті).
Дівиця нахиляється наді мною, її волосся лоскоче мені обличчя, і шепоче:
— Той Феррі колись був тертим калачем… Він походить зі старовинного шляхетного роду. А може, так тільки кажуть, бо він не носить бороди. Начебто був колись казково багатим. Одна руда єврейка, яка ще з юності була, ну «такою», Ви ж знаєте… — вона швидко виводила олівцем своє ім’я, — усе з нього витягнула. Гроші, я маю, звісно, на увазі… Ну, а коли він залишився без крейцера за душею, покинула його й вийшла заміж за одного поважного пана… — вона прошепотіла мені на вухо ім'я, але я його не розчув. — Той поважний пан змушений був, ясна річ, відмовитися від усіх титулів, залишив собі лише прізвище фон Деммеріх. Ось так… Однак репутації «особи» він все ж відмити не зумів. Я завжди кажу…